Білий Бім Чорне вухо
- Автор: Троепольский Гавриил Николаевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Віра Білова
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Білий Бім Чорне вухо». Краткое содержание книги:
У 1975 році повість була удостоєна Державної премії СРСР.
Першим після Бімової трапези заговорив Толик:
— Спробуємо дізнатися, що він може робити.
Худенький сказав:
— У цирку, якщо плигати, кричать: «Ап!»
Бім трохи підвівся й уважно подивився на хлопчика, мовби запитуючи: «Через що — ап?!»
Двоє з них взялися за кінці паска, а Толик скомандував:
— Біме! Ап!
Бім легко переплигнув через наївний бар'єр. Усі були у захваті. Пухкенький наказав чітко:
— Лежати!
Бім ліг (будь ласка, для вас — охоче).
— Сидіти, — попросив Толик (Бім сів). — Подай! — і кинув кашкет.
Бім приніс і кашкет. Толик захоплено обняв його, а Бім і собі не залишився в боргу й лизнув його просто в щоку.
Звичайно ж, Бімові стало значно легше з цими маленькими людьми. Але отут саме й підійшов дядько, граючись паличкою-тростинкою, підійшов так тихо, що хлопці й не помітили його, поки він не запитав:
— Чий собака?
На вигляді він був поважний, у сірому капелюсі з вузькими крисами, при сірому бантику замість галстука, у сірому піджаку, сіро-білих штанах, з короткою сірою бородою, в окулярах. Він, не зводячи очей з Біма, повторив:
— То чий же собачка, діти?
У два голоси водночас відповіли Дорослий хлопець і Толик.
— Нічий, — сказав один наївно.
— Мій, — насторожено сказав Толик. — У цю хвилину мій.
Толик не раз бачив Сірого дядька: він поважно прогулювався навкруг парку наодинці. Якось раз навіть вів із собою собаку, який упирався й не хотів іти. А одного разу підійшов до хлопчиків і набридливо товкмачив, що вони й гратися не вміють, як раніше, і ввічливості у них немає, і виховують їх неправильно, не так, як раніше, і що за них люди воювали навіть ще в громадянську, за оцих, ось таких, а вони не цінують і нічого не вміють, і що все це соромно.
Того далекого дня, коли Сірий повчав їх, Толику було дев'ять років. А тепер дванадцять. Але цього дядька він пам'ятав. Зараз Толик сидів, обнявши Біма, і сказав «мій».
— Ну то як же: нічий чи його? — спитав дядько, звертаючись до всіх і показуючи на Толика.
— На ньому онде табличка є, — втрутився Пухкенький недоречно.
Сірий підійшов до Біма, пом'яв йому вухо й почав читати на нашийнику.
Бім ураз відчув, цілком виразно: від Сірого пахне собаками, пахне якось віддалено, багатоденно, але пахне. Він подивився йому у вічі й негайно, тут же не повірив — ні в голос, ні в погляд, навіть і ні в запахи. Не може бути, щоб людина просто так увібрала в себе далекі запахи різних собак.
Бім притиснувся до Толика, намагаючись одчепитися від Сірого, але той не відпускав.
— Не можна брехати, хлопчику, — дорікнув він Толику. — За табличкою — не твій собака. Соромно, хлопчику. Тебе що, батьки так привчили говорити неправду? Який же ти будеш, коли виростеш? Ех-хе-хе! — Він витяг з кишені поводок і пристебнув до нашийника.
Толик схопив за поводок і крикнув:
— Не чіпайте! Не дам!
Сірий одхилив його руку.
— Я мушу одвести собаку за місцем призначення. А може, доведеться протокола скласти. (Він так і сказав «протокола»). Можливо, його хазяїна алкоголь заїв. (Так і вимовив — «алкоголь»). Якщо так, тоді треба собаку прибрати. Посада моя така — робити все по-чесному, по-людськи. Ось воно як. Знайду його квартиру, перевірю — чи правильно.
— А табличці не довіряєте? — докірливо і майже плачучи спитав Толик.
— Довіряю, хлопчики, цілком довіряю. Але… — Він підняв палець угору й повчально промовив, майже урочисто — Довіряй, але перевіряй! — І повів Біма.
Бім упирався, озирався на Толика, бачив, як той скривджено заплакав, одначе — що вдієш! — потім пішов-таки за Сірим, підібгавши хвоста й дивлячись у землю, сам на себе не схожий. Усім своїм виглядом він говорив: «Таке вже наше собаче життя, коли ніде немає хазяїна». Тут-бо ж усього й діла — вкусити б за стегно й тікати, але Бім — собака інтелігентний: веди, куди ведеш.
Ішли вони вулицею, на якій стояли нові будинки. Усі нові. Усі сірі й такі однакові, що навіть Бім міг би в них заблукати. В одному з будинків-близнят піднялися на третій поверх, при цьому Бім помітив, що й двері всі однакові.