Білий Бім Чорне вухо
- Автор: Троепольский Гавриил Николаевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Віра Білова
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Білий Бім Чорне вухо». Краткое содержание книги:
У 1975 році повість була удостоєна Державної премії СРСР.
— Прокисла. — Викинула кашу у відро для сміття, помила миску й поставила знову на підлогу. — Я зараз прийду. Чекай, Чорне вухо.
— Його звуть Бім, — поправила Степанівна.
— Чекай, Біме. — І Даша вийшла.
Степанівна сіла на стілець, Бім сів навпроти неї, одначе позираючи весь час на двері.
— А ти пес тямущий, — заговорила Степанівна. — Залишився сам, а бач, розумієш, хто до тебе з душею. Я от, Бімко, теж… на старості літ з онукою живу. Батьки ото народили та й подались аж до Сибіру, а я виховала. І вона, онука, дуже мене любить, добра до мене.
Степанівна виливала душу сама перед собою, звертаючись до Біма. Так іноді люди, якщо нікому сказати, звертаються до собаки, до улюбленого коня або до годувальниці-корови. А собаки з видатним розумом дуже добре відрізняють нещасну людину і завжди виказують співчуття. А тут обопільно: Степанівна одверто скаржиться йому, а Бім горює, страждає від того, що люди в білих халатах забрали друга; адже всі неприємності дня лише трохи приглушили біль у Біма, а зараз він став ще дужчий. Бім вловив у мові Степанівни знайомі слова «добра» і «до мене», сказані із сумною теплотою. Звичайно ж, Бім наблизився до неї впритул і поклав голову на коліна, а Степанівна приклала хустку до очей.
Даша повернулася із згортком. Бім тихо підійшов, ліг животом на підлогу, поклав одну лапу на її туфлю, а голову — на другу лапу. Так він сказав: «Спасибі тобі».
Даша дістала з паперу дві котлети, дві картоплини й поклала їх у миску:
— Візьми.
Бім не їв, хоч третю добу у нього не було в роті ані крихти. Даша легенько торсала його за холку й лагідно говорила:
— Візьми, Біме, візьми.
Голос у Даші м'який, задушевний, тихий і, здавалося, спокійний, руки теплі і ніжні, ласкаві. Але Бім одвернувся від котлет. Даша відкрила Бімові рота і вштовхнула туди котлету. Бім потримав, потримав її в роті, здивовано позираючи на Дашу, а котлета тим часом проковтнулася сама. Так сталося і з другою. З картоплею — теж.
— Його треба годувати силою, — сказала Даша Степанівні. — Він тужить за хазяїном, тому й не їсть.
— Та ти що! — здивувалася Степанівна. — Собака сам собі знайде. Скільки їх блукає, а їдять же.
— Що ж робити? — спитала Даша у Біма. — Ти ж так пропадеш.
— Не пропаде, — впевнено сказала Степанівна. — Такий розумний собака не пропаде. Раз на день варитиму йому кулешу. Що ж робити? Живність.
Даша про щось замислилась, потім зняла нашийник.
— Поки я не принесу нашийник, не випускайте Біма. Завтра годину на десяту ранку прийду… А де ж тепер Іван Іванович? — спитала вона у Степанівни.
Бім стрепенувся: про нього!
— Повезли літаком до Москви. Операція на серці складна. Осколок же поруч.
Бім — увесь увага: «осколок», знову «осколок». Слово це звучить горем. Та коли вони говорять про Івана Івановича, отже, він десь повинен бути. Треба шукати. Шукати!
Даша пішла. Степанівна — також. Бім знову залишився сам на всю ніч. Тепер він може й задрімати, але тільки на кілька хвилин. І кожного разу він бачив уві сні Івана Івановича — вдома або на полюванні. І тоді він підскакував, озирався, ходив по кімнаті, нюхав по кутках, прислухався до тиші й знову лягав біля дверей. Дуже болів рубець від лозини, але це було ніщо в порівнянні з великим горем і невідомістю.
Чекати. Чекати. Зціпити зуби й чекати.
РОЗДІЛ 7
Пошуки тривають
Цього ранку Бім трохи не плакав. Сонце вже над вікном, а ніхто не йде. Він прислухався до кроків пожильців під'їзду, які проходили повз його двері з горішніх поверхів або піднімалися знизу. Усі кроки знайомі, а його нема й нема.
Нарешті виразно почув Дашині туфельки. Вона! Бім голосом подав знак про себе. Його крик у перекладі на людську мову означав: «Я тебе чую, Дашо!»
— Зараз, зараз, — озвалася і подзвонила Степанівні.
Обидві вони увійшли до Біма. З кожною він привітався, потім кинувся до дверей, став там, обернув голову до жінок і зажадав, прохально помахуючи хвостом: «Відчиняйте. Треба шукати».
Даша почепила на нього нашийник, на якому тепер на всю широчінь був міцно закріплений латунний жетон-пластинка з вигравійованим написом: «Звуть його Бім. Він чекає на хазяїна. Добре знає свою домівку. Живе у квартирі сам. Не кривдіть його, люди». Даша прочитала напис Степанівні.
— Яка ж ти добра душа! — сплеснула руками Степанівна. — Любиш, виходить, собак?