Білий Бім Чорне вухо

Хлопчик зрозумів, що собака йому поки що не зовсім довіряє, і сміливо підійшов, простягнув руку:

— Здоров, Чорне вухо.

Коли Бім подав лапу, хлопчик гукнув:

— Хлопці! Сюди, сюди!

Ті підбігли, одначе зупинилися віддалік.

— Дивіться, які розумні очі! — захоплювався перший хлопчик.

— А може, він учений? — резонно спитав пухкенький карапуз. — Толю, Только, скажи йому що-небудь — зрозуміє чи не зрозуміє?

Третій, доросліший від інших, авторитетно заявив:

— Учений. Бачиш, табличка на шиї.

— Й зовсім не учений, — заперечив щупленький хлопчик. — Він не був би такий худий і понурий.

Бім і справді страшенно схуд без Івана Івановича і втратив уже колишній вигляд: живіт підтягло, нечесана шерсть скімшилася на штанях і потьмяніла на блискучій колись спині. Туга й голод не прикрашають і собаку.

Толик доторкнувся до Бімового лоба, а Бім оглянув усіх тепер уже з цілковитим довір'ям. Після цього всі по черзі гладили Біма, і він не заперечував. Відносини одразу ж склалися добрі, а в атмосфері повного взаєморозуміння завжди недалеко й до сердечної дружби. Толик уголос прочитав написане на латунній табличці й вигукнув:

— Він — Бім! Сам живе у квартирі! Хлопці, він їсти хоче. Ану гайда по домівках і — сюди: тягніть хто що може.

Бім залишився з Толиком, а хлопчаки розбіглися. Тепер Толик сів на лавку, а Бім ліг коло його ніг і глибоко зітхнув.

— Погано тобі, мабуть, Біме? — спитав хлопчик, погладжуючи голову собаці. — Де ж твій хазяїн?

Бім тицьнувся носом у черевик і так лежав. Незабаром поприбігали один за одним ті хлопчаки. Пухкенький приніс пиріжок, Дорослий — шматок ковбаси, Худенький — два млинці. Усе це вони поклали перед Бімом, але він навіть і не понюхав.

— Він хворий, — сказав Худенький. — Може, навіть і заразний. — І позадкував од Біма.

Пухкенький навіщось витер руки об штанці й теж відійшов. Дорослий потер ковбасою Бімові носа й заявив упевнено:

— Не буде. Не хоче.

— Мама казала — усі собаки заразні, — весь час побоювався Пухкенький, — а цей і зовсім хворий.

— Ну й іди собі, — сердито буркнув Толик. — Щоб я тебе тут і не бачив… «Заразний»… Заразних ловлять собачники, а цей — он з якою табличкою.

Розважливий доказ подіяв: хлопчаки знову оточили Біма. Толик потягнув за нашийник вгору. Бім сів. Толик відгорнув у нього м'яку губу й побачив щілинку в глибині щелеп, де закінчуються зуби; відломив шматочок ковбаси й засунув у цю щілинку — Бім проковтнув. Ще шматочок — і ще проковтнув. Так покінчили з ковбасою під загальне схвалення присутніх. Усі спостерігали зосереджено, а Пухкенький з кожним Бімовим ковтком також ковтав, хоч у роті нічого не було: він мовби допомагав Бімові. Шматочки пиріжка ніяк не можна було вштовхнути — вони розсипалися, тоді Бім нарешті узяв пиріжок сам, ліг на живіт, поклав пиріжок на лапи, подивився-подивився на нього і з'їв. Зробив він так лише з поваги до Толика. У нього такі ласкаві руки й такий м'який, аж трохи зажурений погляд, і так він жаліє Біма, що той не встояв проти тепла душевного. Бім і раніше ставився до дітей особливо, а тепер він остаточно переконався, що маленькі люди усі гарні, а великі бувають різні, бувають і погані. Він, звичайно, не міг знати, що маленькі люди згодом стають великими й теж різними, та це — не собаче діло розмірковувати, як і чому з маленьких гарних виростають великі погані люди, такі, як Тітка чи Кирпатий. Він просто-напросто з'їв пиріжок для Толика, та й годі. А від цього йому полегшало, тому він не відмовився й від млинців. І крім того, за тиждень Бім їв усього лиш вдруге.