Білий Бім Чорне вухо
- Автор: Троепольский Гавриил Николаевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Віра Білова
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Білий Бім Чорне вухо». Краткое содержание книги:
У 1975 році повість була удостоєна Державної премії СРСР.
І раптом біля одних з дверей війнуло Дашею. Бім потягся до порогів, але ланка з великим жетоном на грудях відігнала його. Проте Бім не здався: він почав пронюхувати вікна і вдивлятися в них. Потім помітив, що останніми ввійшли в будиночок дві жінки в білих халатах. Він кинувся було до них, але будиночки потихеньку поїхали. Бім кинувся до вікон. У його собачому розумі виникли зовсім, здавалось, правильні висновки: Даша там, люди у білих халатах там, отже, Іван Іванович також може бути там. Може! Чи не завезли його люди в білих халатах?
І Бім, бідолашний Бім, тепер уже нещасний Бім, спочатку легко біг урівні з будиночком, зазираючи у вікна. Отоді саме й побачила його Даша.
— Бім! Бі-ім!!! — закричала вона. — Любий Бім! Прийшов провести! Мій добрий Бім! Бі-ім! Бі-і…
Голос її все тихшав і тихшав. Будиночок зникав. А Бім, хоч як старався, хоч як напружував свої сили, все відставав і відставав.
Потім він біг якийсь час за останнім будиночком, аж поки той зовсім зник, біг і далі, тією ж дорогою, бо вона нікуди не звертала. Довго біг. І нарешті, ледве переводячи подих, упав між рейками, витягів и усі чотири лапи, задихаючись і тихенько скавулячи. Надії не лишалося ніякої, не хотілося нікуди йти, та він і не зміг би, нічого не хотілося, навіть жити не хотілося.
Коли собаки втрачають надію, вони вмирають природно — тихо, не ремствуючи, в стражданнях, не відомих світові. Не Бімова справа і не в його змозі зрозуміти, що якби не було надії зовсім, жодної краплини на землі, то всі люди теж померли б з відчаю. Для Біма все було простіше: дуже боляче всередині, а друга нема, та й усе. Як лебідь помирає, втративши кохану, — злітаючи вгору і кидаючись звідти каменем; як журавель, втративши рідну і єдину журавлиху, витягується пластом, розкинувши крила, і курличе, курличе, прохаючи в місяця смерті; так тоді й Бім: лежав, бачив у маренні єдиного й незамінного друга і готовий був до всього, навіть не усвідомлюючи цієї готовності. Але він тепер мовчав. Нема на землі жодної людини, яка чула б, що помирає собака. Собаки помирають мовчки.
Ех, коли б Біму тепер кілька ковтків води! А так, напевне, він не встав би ніколи, якби…
Підійшла жінка. Вона була у ватяному піджаку і ватяних же штанях, запнута хусткою. Дужа, велика жінка. Очевидно, вона спершу подумала, що Бім уже мертвий, — нахилилася над ним, ставши навколішки, й прислухалась: Бім ще дихав. Він так ослаб, відколи попрощався з другом, що йому, звичайно, не можна було робити такого прогону, який він здійснив за поїздом, — це нерозсудливо. Та хіба має значення в таких випадках розум, навіть у людини!
Жінка взяла в долоні Бімову голову й трохи підняла:
— Що з тобою, собачко? Чого ти, Чорне вухо? За ким же це ти так біг, горопахо?
У цієї грубуватої на вигляд жінки був теплий і спокійний голос. Вона спустилася під укіс, принесла в брезентовій рукавиці води, знову трохи підняла Бімову голову й піднесла рукавицю, змочивши йому носа. Бім лизнув воду. Потім, безсило помотавши головою, витягнув шию, лизнув ще раз. Й почав хлебтати. Жінка гладила його по спині. Вона зрозуміла все: хтось дуже близький поїхав назавжди, а це страшно, неймовірно тяжко — розлучатися назавжди, це все одно що ховати живого.
Вона бідкалася Бімові.
— Ось я — теж… І батька, і чоловіка виряджала на війну… Бачиш, Чорне вухо, стара стала… а ніяк не забуду… Я теж бігла за поїздом… і теж упала… і просила собі смерті… Пий, мій хороший, пий, горопахо…
Бім випив з рукавиці майже всю воду. Тепер він глянув жінці у вічі й одразу ж повірив: добра людина. І лизав, лизав її грубі, потріскані руки, злизуючи краплинки, що падали з очей. Так удруге в житті Бім відчув смак людських сліз: вперше — хазяїнові горошинки, а тепер — оці, прозорі, блискучі на сонечку, густо просолені непоправним горем.
Жінка взяла його на руки й знесла з полотна залізниці під укіс:
— Лежи, Чорне вухо. Лежи. Я прийду, — і пішла туди, де кілька жінок метушилися на коліях.