Білий Бім Чорне вухо
- Автор: Троепольский Гавриил Николаевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Віра Білова
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Білий Бім Чорне вухо». Краткое содержание книги:
У 1975 році повість була удостоєна Державної премії СРСР.
Бім дивився їй услід каламутними очима. Але потім насилу піднявся й, хитаючись, повільно побрів за нею. Та озирнулася, почекала його. Він приплентався й ліг перед нею.
— Хазяїн покинув? — спитала вона. — Поїхав? Бім зітхнув. І вона зрозуміла.
Підійшли вони до тієї групи людей, що працювали. Усі тут були жінки, одягнені так само, як і Добра людина, а збоку стояв і чоловік, у шапці на потилиці і з люлькою в зубах. Він сердито спитав:
— За собакою подалася, Мотре? А хто працюватиме? Ех ти, Мотре, Мотре… Одне слово — Мотря. — І тицяв пальцем у її бік.
Бім уловив: Добра людина — це Мотря. Вона наказала йому лежати на узбіччі, а сама взяла якісь величезні обценьки і вчепилася ними в шпалу разом з іншими жінками.
— Раз-два, нумо! — гаркнув чоловік. — Ще разок! Ще раз! — горлав він, якось аж гордо випнувши груди.
На кожен його вигук жінки відповідали дружними ривками так, що колода підкорялася й повзла за ними, затиснута з усіх боків обценьками. Від кожного такого ривка обличчя в жінок напружувалися, червоніли, а в однієї з них, худорлявої і кволої, навпаки, обличчя блідло й аж синіло. Цю Мотря відсторонила рукою і сказала їй так, як колись казав хазяїн Бімові, відгонячи його:
— Відійди! Спочинь, а то богу душу віддаси. — Й до чоловіка — Ну, кричи, чи що, антихристе!
— Раз-два, нумо! — гаркнув той і, поправивши шапку, почав виводити, неначе піднімаючи щось страшенно важке — Ой, жіночки, іще раз! Втік коханий на Кавказ! Не доїхав до Кавказу! Оженився там, зараза! Стійте! Кладіть струмент!
Слово «зараза» Бім уже чув од Кирпатого дядька: погане слово. Інших слів він не зрозумів.
А жінки відклали вбік обценьки, взяли залізні клинці й почали забивати їх важкими та довгими молотками. Мотря легко, мовби граючись, забивала клин трьома ударами, а Квола, б'ючи, кожного разу охкала, стогнала:
— Ах-ха! Ох-ха!
— Давай, давай! — підганяв Зараза, набиваючи люльку. — Давай, давай, Онисько! — Він підійшов до жінки — Одтягуючи бий, одтягуючи на себе — легше піде.
Ониська — це Квола. Вона довше за інших вовтузилася з кожним клином і, зрештою, відстала від усіх. Дивна для жінок сталася тут подія і незрозуміла: Бім розслабленою ходою наблизився до Ониськи і теж, як Мотрі, полизав гіркі брезентові рукавиці. Усі перестали працювати і, вражені, дивилися на Біма.
Потім вони, за наказом Зарази, сіли усі під кущами обідати, кожна із свого вузлика. І нагодували Біма. Він їв. Тепер він уже брав їжу з рук добрих людей. Це було його порятунком.
Надвечір він занепокоївся: підходив до Мотрі, сідав, мляво перебирав передніми лапами, дивився їй в обличчя, знову відходив, лягав, та невдовзі знову підходив і знову відходив.
— Хочеш піти, Чорне вухо, — догадалася Мотря. — Ну йди, йди собі, Чорне вухо… Куди ж я тебе подіну? Нікуди. Йди.
Бім попрощався й пішов, повільно, кроком, не по-собачому. Пішов уздовж залізниці назад. Колія є колія, вона вказує, куди йти, ніколи не зіб'єшся, якщо взяв правильний напрямок. Ось тільки все тіло нестерпно нило від учорашніх побоїв Сірого, важко було дихати на ходу, але — що вдієш! — іти треба, добре, що він підживився у чуйних жінок, та й стежка по брівці була гладенька й рівна. Поступово втягнувшись, він легенько-легенько й затрюхикав. Які ж бо живучі собаки і як швидко оклигують!
Якщо глянути отак збоку, нічого особливого в цьому не було: полотном залізниці біг хворий собака. Та й усе.
Ближче до міста з одного шляху стало два: ще пара залізних безперервних смуг потяглася поряд. Потім їх стало три. Недалеко від будочки несподівано закліпали по черзі два червоних ока: лівий, правий, лівий, правий — металися з одного боку в другий. Червоне для всіх звірів неприємне; вовк, наприклад, не може навіть перестрибнути лінію червоних прапорців, а лисиця, обкладена ними, лишається в кільці на дві-три доби й більше. Отож Бім вирішив обійти величезні червоні живі очі. Він зійшов на третю лінію рейок, зупинився, вдивляючись в оте мерехке червоне, ще не наважуючись іти далі. І раптом під ногами щось скреготнуло…
Бім аж завив од страшного болю, але ніяк не міг відірвати лапу від рейок: на стрілці лапа потрапила в могутні лещата. З Бімового виття й можна було зрозуміти лише одне: «Ой, боляче! Допоможі-і-іть!»
Людей поблизу не було. Люди не винні. Відгризти власну лапу, як це часом робить вовк у капкані, собака не може, він чекає допомоги, він сподівається на допомогу людини.
Та що це? Два величезних яскравих білих ока осяяли шлях і самого Біма, вони засліпили його, насуваючись повільно і невблаганно. Бім зібгався в клубок від болю й страху. І замовк у передчутті напасті. Але гуркітна істота з такими очима зупинилася кроків за тридцять, а в зону світла встрибнула з пітьми людина й підбігла до Біма. Потім, одразу ж, з'явилась і друга.