Норвезькі народні казки

Коли норвезькі рибалки повертаються з риболовлі додому, то часто бачать, що на стерно їм поначіплювалися колоски зі стеблами або знаходять у шлунку спійманої риби зерна ячменю. Тоді вони знають, що човен їхній пропливав повз котрийсь із чарівних островів, про які мовиться в давніх переказах. На тих островах і сонце світить ясніше, ніж десь-інде, і трава на луках буйніша, і хліб на полі родить кращий, і риби в морі біля них більше.

Але не всім з являються на очі ті острови. Тільки чесні й відважні люди, коли в морі шаленіє буря і їм загрожує смертельна небезпека, можуть побачити їхні таємничі береги. І щасливий той, хто ступить на чарівний острів, — тоді він урятований.

Таке щастя випало й одному рибалці на ім’я Кнут.

Жив він на березі моря і мав повну хату дітей, а з майна — лише човен та дві кози, і то їх доводилось підгодовувати риб’ячими хвостами, бо трави на прибережних скелях росло мало. Діти його також не раз бігали голодні, адже траплялося й таке, що Кнут повертався з моря впорожні. Та однаково він був усім задоволений, ніколи не нарікав на свою долю і не занепадав духом.

Одного дня Кнут, як завжди, вирушив зранку в море. Вже кілька днів йому не щастило, риба не ловилася, жінка з дітьми сиділи вдома голодні, не було за віщо купити ані борошна, ані крупів на кашу. «Може, хоч сьогодні пощастить», — думав Кнут.

Довго він плив, берег уже зник удалині, а риба ловилась погано. Коли це зненацька впав густий туман, небо потемніло і знялася страшна буря. Човен, мов тріску, підхопили хвилі. Довелось Кнутові викидати з човна всю рибу, щоб не піти на дно разом з ним. Та однаково, хоч човен і полегшав, його важко було втримувати проти хвиль.

Але Кнут недарма все своє життя прожив на морі. Він спритно ухилявся від хвиль або вискакував на них щоразу, коли вони ладні були поглинути човен.

Минула година, п’ять годин, минуло й шість, Кнут виснажився до краю, а буря не вщухала. Він сподівався, що приб’ється до якогось берега, та навколо, скільки око сягало, перекочувалися хвилі, темрява стала ще густіша. Кнутові навіть здалося, що він пливе не до берега, а в море. Чи, може, то вітер змінився й несе його від суходолу? Так воно, видно, й було, бо за стільки годин його напевне викинуло б десь на скелі.

Раптом крізь шум хвиль і ревіння вітру він почув перед носом човна хрипке крякання. Серце йому стислося.

«Мабуть, це морський дух співає мені похоронну пісню, — подумав Кнут. — Видно, прийшла моя остання година…»

Він подумки попрощався з дружиною й дітьми і приготувався до смерті. Багато разів заставала його в морі негода і ніколи не могла здолати, а тепер, певне, таки здолає.

Тієї миті Кнут помітив, як серед хвиль майнуло щось чорне. Та коли він підплив ближче, то побачив, що то не морський дух, а просто три круки сидять на уламку щогли.

Хвиля відразу підхопила човна й кинула його далі повз ту щоглу. Кнут не дуже придивлявся до круків. Він зголоднів, хотів пити і так стомився, що руки насилу тримали стерно. Скінчилося тим, що він опустив голову на груди й заснув.

Скільки спав Кнут, він і сам не знав, але збудив його легенький поштовх, ніби човен торкнувся берега.

Кнут підвів голову й розплющив очі.

Хмари розходились, крізь них прозирало сонце й освітлювало невідомий берег. Пагорби на ньому заросли лісом аж до верхів’я, а буйні зелені луки й лани, засіяні ячменем, підступали до самої води.