Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова
- Автор: Сендс Філіп
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-440-0
- Переводчик: Павло Мигаль
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова». Краткое содержание книги:
Чому Львів став точкою відліку сучасного міжнародного права? Який стосунок до цього мають найвидатніші юристи-міжнародники Лаутерпахт і Лемкін, чиї зусилля привели до того, що терміни «злочини проти людяності» та «геноцид» включили до суду у Нюрнберзі? Вибудовуючи потужну подорож-медитацію, у якій на шляху пам’яті злочини й провини залишають шрами у поколіннях, з прогалинами, що завжди будуть таємницями інших, автор врешті знаходить й для себе несподівані відповіді на питання про свою сім’ю.
У цій книжці — спроба поговорити про минуле, в ній відчитаєте водночас історичну детективну історію, історію родини й законний трилер, у якому Філіп Сендс подорожує між минулим і сьогоденням, переплітаючи кілька історій в одне ціле.
У бюлетені також було опубліковано інформацію про запроваджені нацистами правила, з попередженнями про небезпеку їх недотримання, короткий огляд життя в окупованому Парижі. Один із перших наказів забороняв євреям покидати свої помешкання з восьмої вечора до шостої години ранку (лютий 1942 року). Через місяць по тому нове правило забороняло брати євреїв на роботу. З травня 1942 року кожен єврей зобов’язувався носити зліва на грудях зірку Давида (яку можна було отримати у головній канцелярії UGIF на вулиці Тегерана, у вишуканій будівлі дев’ятнадцятого століття, де працював Леон). У липні євреям заборонили відвідувати театри і будь-які інші місця з публічними виставами. Із жовтня їм обмежили час для закупів до однієї години на день, заборонили мати телефон, а тоді змусили користуватися лише останнім вагоном у метро. Наступного року, в серпні 1943-го, почали видавати спеціальні посвідчення особи.
Депортації ставали дедалі масовішими, UGIF зобов’язали посилити обмеження, особливо після того, як його очільник відмовився виконати наказ — звільнити у себе всіх найманих євреїв-іноземців. У лютому 1943 року{69} командувач місцевого підрозділу гестапо Клаус Барбі особисто керував облавою на членів головної управи єврейського союзу, заарештувавши понад вісімдесят працівників і відвідувачів. Через місяць, 17 і 18 березня, колишніх працівників UGIF було заарештовано (я зауважив, що 61-й випуск бюлетеня, який вийшов того тижня, був відсутній у Леоновій колекції). Трохи згодом, влітку того ж року{70}, Алоїз Бруннер наказав заарештувати кількох лідерів UGIF. Їх було вивезено до Дрансі, а тоді до Аушвіца.
Як польський єврей, Леон перебував в особливій небезпеці. Все ж йому якось вдалося уникнути арешту. Моя тітка згадувала, що він їй розповідав, як одного разу влітку 1943 року врятувався, сховавшись за дверима, коли сам Бруннер прийшов до будівлі на вулиці Тегерана, 19, аби особисто контролювати проведення арештів.
Поліетиленовий пакунок містив й інші докази діяльності Леона. Там були невикористані листки для нотаток{71} Американського єврейського об’єднаного розподільчого комітету, Національного руху військовополонених і депортованих (Mouvement National des Prisonniers de Guerre et Déportés) і Комітету із захисту євреїв Франції (Comité d’Unité et de Défense des Juifs de France). Кожна з цих організацій, з якими він, мабуть, співпрацював, мала свій осередок на вулиці Тегерана, 19.
Серед цих паперів були дві особисті заяви, кожна з яких докладно описувала поводження з тими, хто депортований на схід. Одна з них була написана в Парижі у квітні 1944 року і містила записи свідчень про те, що в Аушвіці «вішали в’язнів без причини, під звуки музики». Іншу заяву підготували невдовзі після завершення війни. У ній йшлося: «У Біркенау ми працювали у бруді. В Аушвіці ми вмирали у чистоті і порядку». Ця заява закінчувалася підтвердженням: «Коротко кажучи, цей молодий чоловік підтверджує усе, що було сказано щодо концентраційних таборів по радіо та повідомлялося в газетах».
Леон зберіг квитанції поштових відправлень до таборів і гетто Генерал-губернаторства окупованої нацистами Польщі. Влітку 1942 року він двадцять чотири рази відвідував поштове відділення на бульварі Малезерб, аби відправити пакунки Ліні Маркс, жінці з гетто Пяскі поблизу Любліна (гетто було ліквідовано наступного літа, і Ліни Маркс не було серед тих небагатьох, хто вижив).
Мою увагу привернули дві поштівки, надіслані з невеличкого містечка Сандомир, на території окупованої нацистами Польщі, д-ром Ернстом Вальтером Ульманном, якого депортували з Відня у лютому 1941 року. У першій, надісланій у березні 1942 року, д-р Ульманн уточнював, що він вже похилого віку, на пенсії, колишній віденський адвокат. «Будь ласка, допоможіть мені!» Інша поштівка прийшла через чотири місяці після першої, у липні, і була адресована особисто Леонові на вулицю Тегерана, 19. Д-р Ульманн дякував за посилку з ковбасою, консервованими помідорами і пакуночки з цукром. На той час, коли Леон отримав поштівку, люб’язний д-р Ульманн вже був мертвий: гетто, звідки було надіслано картку, того місяця виселили, його мешканців вивезли до концентраційного табору у Белжці, який був розташований трохи далі у напрямку залізничної гілки, що з’єднувала Лемберг і Жолкєв.