Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова
- Автор: Сендс Філіп
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-440-0
- Переводчик: Павло Мигаль
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова». Краткое содержание книги:
Чому Львів став точкою відліку сучасного міжнародного права? Який стосунок до цього мають найвидатніші юристи-міжнародники Лаутерпахт і Лемкін, чиї зусилля привели до того, що терміни «злочини проти людяності» та «геноцид» включили до суду у Нюрнберзі? Вибудовуючи потужну подорож-медитацію, у якій на шляху пам’яті злочини й провини залишають шрами у поколіннях, з прогалинами, що завжди будуть таємницями інших, автор врешті знаходить й для себе несподівані відповіді на питання про свою сім’ю.
У цій книжці — спроба поговорити про минуле, в ній відчитаєте водночас історичну детективну історію, історію родини й законний трилер, у якому Філіп Сендс подорожує між минулим і сьогоденням, переплітаючи кілька історій в одне ціле.
Мальке було сімдесят два роки. Їй дозволили взяти з собою на схід лише одну валізу. Коли її разом з іншими депортованими проводили вулицями до залізничної станції Аспанг{57}, позаду Бельведерського палацу, перехожі аплодували, плювали у них, сміялися і вигукували бридкі образи. Єдиною розрадою було те, що Мальке не була зовсім одна, вона їхала разом з Ритиною матір'ю Розою. Це була яскрава картина. Дві літні пані на платформі залізничної станції Аспанг, у кожної в руці по невеличкій валізі. Двоє з-поміж 994-х стареньких віденських євреїв, яких відправляють на схід.
Вони вирушили транспортом № IV/4, звичайним рейсовим потягом, з місцем у нормальному купе, де їм навіть дали щось перекусити і попити — оманливо комфортна «евакуація». Подорож у потязі тривала добу і закінчилася у містечку Терезієнштадт, що розташоване за шістдесят кілометрів на північ від Праги. Після прибуття їх обшукали. Перші години минали у невизначеності, тривозі та очікуванні. Врешті-решт їх спрямували до місця, де вони мали далі мешкати. Це була одна кімната, зовсім порожня, за винятком кількох старих матраців на підлозі.
Роза пережила там лише кілька тижнів. Згідно зі свідоцтвом про смерть, вона померла 16 листопада від периколіту. Воно було підписане{58} д-ром Зігфрідом Штраймом, дантистом з Гамбурга, який провів ще два роки тут, у містечку Терезієнштадт, перш ніж його заслали до Аушвіца, де він помер восени 1944 року.
Через тиждень після того, як померла Роза, Мальке депортували з міста транспортом «Bq 402». Вона попрямувала потягом на схід, далі за Варшаву, і потрапила на територію Ганса Франка. Під час цієї подорожі Мальке подолала більш ніж тисячу кілометрів, понад добу була замкнена у вагоні для худоби, з вісімдесятьма іншими слабкими, літніми «Untermenschen» («недолюдьми»). Серед 1895-ти людей{59}, яких везли цим транспортом, було три сестри Зиґмунда Фройда: 78-річна Пауліна (Паулі), 81-річна Марія (Мітці) і 82-річна Реґіна (Роза).
Потяг прибув до концтабору, який був розташований за три кілометри від залізничної станції невеличкого містечка Треблінка. Далі на них чекав добре відпрацьований порядок дій під особистим керівництвом коменданта табору Франца Штангля.{60} Якщо вона ще була живою, Мальке мала б разом з Фройдовими сестрами вийти з потяга впродовж п’яти хвилин після прибуття.
Їм наказали вишикуватися на пероні і поділитися на дві групи — чоловіки і жінки. Їх змусили повністю роздягнутися, погрожуючи батогами. Інші євреї позбирали їхній скинутий одяг і понесли до бараків.
Ті, хто міг, так і йшли оголеними до табору вздовж «Гіммельфартштрассе» (дорога на небо). Жінкам перукарі поголили голови, аби потім це волосся було спаковано жмутами для виробництва матраців. Коли я читав про цю процедуру, мені пригадалася сцена з фільму Клода Ланцмана «Шоа». Серед тих небагатьох, хто пережив «Треблінку», був перукар Абрам Бомба. Поки він стриг якогось чоловіка, його настирливо розпитували про подробиці того жахливого завдання, про речі, про які він просто не хотів говорити. Бомба відмовився розповідати. Все ж Ланцман був дуже наполегливим. Зрештою перукар не витримав{61} і, ридаючи, описав свої дії, як він голив жінкам волосся на голові.
«Думка про останні хвилини приречених померти не давала мені спокою»{62}, — писав Ланцман про своє відвідування Треблінки, «про їхні перші миті у таборах смерті». Ці моменти були табу. Обрізання волосся, гола хода, газ.
Життя Мальке обірвалося через п’ятнадцять хвилин після того, як вона вийшла з потягу.
Мальке було вбито{63} у лісі Треблінки 23 вересня 1942 року, про цю подробицю Леон не знав ще багато років по тому. Впродовж шести місяців після її смерті її брат Лейбус і вся родина Флашнерів у містечку Жолкєв теж були мертві. Хоча чіткі обставини їхньої загибелі не відомі, я дізнався про долю тамтешніх євреїв від Клари Крамер, однієї з небагатьох, кому вдалося вижити. Тепер вона мешкає у містечку Елізабет, у штаті Нью-Джерсі.
Я побачив Клару випадково на одній з фотографій, сміливо виставлених у Жовкві у крихітному музеї, що складається з двох гнітючих кімнат на першому поверсі одного з крил ветхого замку Станіслава Жолкєвського. На стіні музею висіло кілька страшних чорно-білих фотографій — маленьких, з нечіткими зображеннями. Три або чотири зернисті, несфокусовані знімки, зроблені у перші дні німецької окупації, влітку 1941 року. На них було зображено броньовану техніку, солдатів, які шкіряться в об’єктив, синагогу сімнадцятого століття, що палає у вогні. Там також було фото одних із в’їзних воріт міста, крізь які я проходив — Глинська брама, — зроблене невдовзі після появи німців у містечку.