Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова
- Автор: Сендс Філіп
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-440-0
- Переводчик: Павло Мигаль
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова». Краткое содержание книги:
Чому Львів став точкою відліку сучасного міжнародного права? Який стосунок до цього мають найвидатніші юристи-міжнародники Лаутерпахт і Лемкін, чиї зусилля привели до того, що терміни «злочини проти людяності» та «геноцид» включили до суду у Нюрнберзі? Вибудовуючи потужну подорож-медитацію, у якій на шляху пам’яті злочини й провини залишають шрами у поколіннях, з прогалинами, що завжди будуть таємницями інших, автор врешті знаходить й для себе несподівані відповіді на питання про свою сім’ю.
У цій книжці — спроба поговорити про минуле, в ній відчитаєте водночас історичну детективну історію, історію родини й законний трилер, у якому Філіп Сендс подорожує між минулим і сьогоденням, переплітаючи кілька історій в одне ціле.
На дні поліетиленового пакета я знайшов жмут жовтої тканини, невеличкі клаптики, порізані на квадрати, обтріпані з країв.
Кожен клаптик мав надруковану зірку Давида, зі словом «Juif» у центрі. Там було сорок три таких зірки, усі у неторканому стані, невживані, готові до того, щоб їх роздали і носили.
Впродовж перших років свого перебування в Парижі Леон та Рита були розлучені зі своєю дочкою, однак, мені виглядало, що вони час від часу з нею бачилися. Збереглося кілька фотографій — крихітні квадратні зображення, чорно-білі, не більше аніж два десятки. На цих фото без дати була маленька дівчинка зі своїми батьками, вона вже вміла ходити, дитині було два або три роки. На голові у малюка — зав’язаний білий бант, над нею заклопотано схилилася Рита. На одному фото моя мати стояла поруч з трохи старшим хлопчиком. На іншому — вона була разом зі своїми елегантно вбраними батьками. Вони сидять у кафе у парку, поруч з літньою парою, у жінки на голові капелюшок квадратної форми. Третя група світлин зображала Рут зі своєю мамою у Парижі, їй вже п’ять або шість рочків, мабуть, це було наприкінці окупації.
На жодному з цих фото Рита не посміхалася.
Тепер Леон з Ритою жили на вулиці Броньяр, найкоротшій з паризьких вуличок, поруч з їхніми друзями, месьє і мадам Буссар, які не були євреями і допомагали їм. Через кілька років Леон розповів своїй дочці, що месьє Буссар попереджав про облави, радив, коли не варто з’являтися на вулиці і коли не варто бути вдома. Все ж серед Леонових паперів не було жодної інформації про Буссарів, як не було її ще де-небудь. Леон та Рита тісно спілкувалися з Буссарами ще якийсь час після війни, але моя мати втратила з ними контакт після того, як вони відмовилися прийти на її весілля з англійцем, моїм батьком. Як вони пояснили, англійці були навіть більш огидною компанією, аніж німці. Це був 1956 рік. Я гучно розсміявся, коли моя мати розповіла мені цю історію, але вона сказала, що тут немає нічого смішного, що це наклало негативний відбиток на дружбу між літніми подружжями і що вони більше ніколи не бачилися з месьє Буссаром. Через багато років, коли вона пила чай разом з мадам Буссар у «Куполі»{72}, знаменитому кафе на бульварі Монпарнас, мадам Буссар сказала їй, що Рита завжди любила її сина Жана-П’єра, навіть більше, ніж свою дочку. Моя мати ніколи більше з нею не бачилася.
25 серпня 1944 року Леон та Рита святкували визволення Парижа разом з Буссарами. Вони приєдналися до величезного натовпу на Єлисейських полях, вітаючи американських солдатів, і обмірковували, як би це забрати дочку з Медона. Леон зупинив американську вантажівку з молодими військовослужбовцями, один з яких говорив польською.
«Заскакуйте, — сказав він, — ми підвеземо вас до Медона». Через годину вояки висадили подружжя у центрі міста. Останнє «Хай щастить» на прощання польською — і вояки поїхали собі далі.
Тієї ночі вони усі разом спали у своєму крихітному двокімнатному помешканні на четвертому поверсі будинку № 2 на вулиці Броньяр. Вперше за останні п’ять років вони ночували разом під одним дахом.
Я повернувся до фото серед Леонових паперів, яке побачив у маминій вітальні перед моєю першою мандрівкою до Львова.
Я надіслав це зображення одній пані, архіваріусу з благодійного фонду Шарля де Голля у Парижі. Вона мені повідомила, що фотографію було зроблено 1 листопада на околицях Парижа. Де Голль відвідував меморіальне кладовище «Carré des Fusillés», де поховані іноземні бійці антинімецького опору, страчені німцями під час окупації.
Шарль де Голль, кладовище Іврі, 1944 р.
«Чоловік з вусами — це Адрієн Тіксьє, призначений генералом де Голлем на посаду міністра внутрішніх справ у тимчасовому уряді Французької республіки у вересні 1944 року», — уточнила архіваріус. «Позаду нього — очільник поліції Парижа, [Шарль] Луізе (ліворуч, у гостроверхому кашкеті), і голова департаменту Сена, Марсель Флюре (праворуч, з білим шарфом). Позаду Флюре{73} — з вусами, — Ґастон Палевскі». Це дуже знайоме ім’я: Палевскі був директором кабінету де Голля, коханцем Ненсі Мітфорд, якого вона згодом увіковічила у своєму романі «Кохання в холодному кліматі» у вигаданому образі герцога Фабріса де Советерра.