Після війни. Історія Європи від 1945 року

Уявно маоїстське поєднання революційної романтичності та робітничої догми втілило періодичне видання (і рух) Lotta Continua («Боротьба, що триває»), назва якого, як це часто буває, передає його ідею. Перший випуск Lotta Continua з’явився восени 1969 року, коли насильницькі дії вже певний час тривали. Серед гасел туринських студентів-протестувальників у червні 1968 року були «Ні соціальному миру на фабриках!» та «Проти насильства можна боротися лише насильством». У подальші місяці і студентські, і робітничі демонстрації набули дедалі виразнішого насильницького характеру — як у риториці («Розгроми державу, а не міняй її!»), так і в діях. Найпопулярнішою піснею італійського студентського руху в ті місяці цілком очікувано стала La Violenza («Насильство»)[306].

Іронічність всього цього не могли не помітити її сучасники. Як зауважив кінорежисер П’єр Паоло Пазоліні після сутичок студентів із поліцією в садах Вілли Борґезе в Римі, класові ролі помінялися місцями: розбещені діти буржуазії викрикували революційні гасла й лупили дітей бідних селян з півдня, які за копійки мали забезпечувати громадський спокій. Кожен, хто був достатньо дорослим, щоб пам’ятати нещодавнє італійське минуле, розумів, що ці насильницькі заходи могли закінчитися лише погано. Тимчасом як французькі студенти лише бавилися з ідеєю, що державна влада може похитнутися під тиском знизу, а міцні та стабільні ґоллістські державні інститути дозволяли їм безкарно плекати цю примху, італійські радикали небезпідставно вважали, що їм справді вдасться порвати тканину постфашистської республіки на шматки — і їм дуже хотілося спробувати. 24 квітня 1969 року на Міланській торговельній виставці й на центральному вокзалі були закладені бомби. Ще через вісім місяців, уже після того як конфлікт на заводі Піреллі залагодили, а страйки припинилися, підірвали Сільськогосподарський банк на площі Фонтана в Мілані. Розпочалася «стратегія напруги», яка стала лейтмотивом ключових років 1970-х.

У 1960-х роках італійських радикалів можна було звинуватити в тому, що вони забули нещодавнє минуле своєї країни. У Західній Німеччині було навпаки. До 1961 року післявоєнне покоління привчали думали, що у війні та поразці винен нацизм; але його справді жахливі риси постійно применшувалися. Тогорічний суд над Адольфом Айхманом, а також так звані «Процеси Аушвіцу», які тривали у Франкфурті з 1963 по 1965 рік, із запізненням привернули увагу німецької громадськості до злочинів нацистського режиму. У Франкфурті 273 особи давали свідчення щодо масштабу та глибини німецьких злочинів проти людства, які стосувалися значно ширшого кола осіб, ніж тих двадцяти трьох (22 есесівців й 1 таборового капо[307]), яким пред’являли обвинувачення. У 1967 році Александр і Марґарет Мітчерліх опублікували надзвичайно впливову працю Die Unfähigkeit zu trauen («Неспроможність оплакувати»), у якій стверджували, що за визнанням Західнонімецькою державою нацистського зла так і не настало щире визнання особистої відповідальності.