Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

Сьогодні проти ночі мала відбутися загальна студентська мобілізація, і студенти шарахнули з столиці врозтіч.

Ні Сербин, ні Теменко, ні Туровський, ні тим паче Макар не бажали йти на смерть за пана гетьмана та його державу. Шурка покинула Київ теж — курси закрито, все закрито, місто обернулося на військовий табір, невійськовим діла не було, не було невійськовим і що їсти.

Земляцтво верталося назад, до рідних осель. Перший студентський рік не склався.

Погойдувало. Колеса відстукували дрібний ритм товарних вагонів.

— А все ж таки, — сказав Макар, і в темряві неосвітленого вагона всі відчули його тиху посмішку, — а все ж таки я встиг здати і інтеграли, і диференціали…

Він черкнув сірником. Ліва рука лежала в нього на косинці. Пачечку сірників він затискав між колін. Всі потяглися прикурювати. В короткому спалаху обличчя були довгасті й схудлі. Всі сиділи тісно на довгій і вузькій скрині з нетесаних соснових дощок. То була труна. В труні лежала Іса.

Враз з ночі, зліва і справа, сплеснув фейерверк пострілів, у стінки вагона вдарило кілька разів, дрібні трісочки посипалися на голови й плечі. Але поїзд лиш прискорив хід і полинув далі, здається, з уклону.

— Куріть в рукава! — нагримала Шурка. — Постріляють же до чортів собачих!

Обстріляли поїзд на цьому перегоні разів зо три.

Потім поїзд немовби спіткнувся і знову став.

Всі визирнули. Обабіч було чорно і сіяв дрібний дощ.

— Рушай! Рушай далі! — загукали з вагонів до паровоза. — Гаврило, крути!

Та поїзд уперто стояв.

Тоді хтось примітив крізь пітьму обрис будівлі. Ще хтось побачив полиск віконного скла. А посередині зовсім виразно виднівся мокрий сигнальний дзвін. Це була Мотовилівка. Білетна каса стояла розчинена, компостер вигинав чорну лебедину шию, на телеграфному апараті жужмом лежали стрічки, щеня фокстер'єр скиглило, зачинене у жіночій убиральні. Станція була темна, на станції нікого не було — її покинув навіть персонал.

Машиніст виліз на тендер, на купу вугілля і, приклавши долоні до рота, загукав навкруги:

— Агов! Агов! Люди добрі!

В густій мжичці луна перекотилася бором, млява і нешвидка. Ніхто не відповів. Добрих людей не було. Бір обабіч стояв чорний, моторошний і мовчазний.

Тоді пасажири зібрали короткий мітинг і вирішили їхати далі.

Машиніст на цей раз відмовився категорично і запропонував, що полізе в топку сам. Рації в цьому не було — без нього все одно не можна було їхати далі. Його почали купувати. За п'ять хвилин по ешелону зібрали півтори тисячі лопаток. Машиніст відмовився. Тоді ще за десять хвилин зібрали дві тисячі керенок. Він відмовився. Тоді зібрали тисячу марок і п'ятсот крон. Машиніст простелив кожух у тендері і сказав, що спатиме аж до ранку.

До ранку могло ще багато чого трапитися. Перегон же до Фастова був кілометрів з дванадцять. Студенти витягли труну з вагона, поклали на плечі і рушили по шпалах вперед. Колія стелилась під ногами, але чи лежить вона насипом, чи, навпаки, виїмкою, — цього видно не було. Небо звисало чорне, як сама ніч. Можна було робити тільки крок, тільки один крок, і далі вже був кінець. І був це кінець світу, бо не можна було повірити, що далі щось є, що в цій пітьмі щось існує, що взагалі на світі можливе світло, тепло і сухість.