Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
Крізь млу і мжичку блиснув сліпенький огонь. Два невеличкі чотирикутні віконця виникли нагло, не далі як за десять кроків. Десь зовсім близько форкали копі, багато коней, і гупали копитами, переступаючи.
В благеньких променях від вікон вже можна було трохи роздивитися. Очевидно, це була хата лісника. На дубку під стінкою сиділо кілька скулених постатей, зіпершися на гвинтівки.
— Це я, Дзюба, — сказав все той же голос. — Шпигунів привів. Сотник спить?
— Зайди…
Шмат стіни немов випав — то розчинилися двері, — і темна постать Дзюби — довга шинель, шапка з шликом на потилиці, крива шабля при боці — провалилася в ясний чотирикутник. Знову зробилося темно.
— Що? — запитав Сербин, торкнувшися Шурки: вона тремтіла, він. відчув, що й він тремтить.
— Нічого. Змерзла… Дощ…
Макар тихо, майже нечутно, нервово засміявся. Козаки на дубку під хатою спльовували і муркотіли тихі прокльони. Дощ майже вщух.
Дзюба негайно ж вернувся, і їх повели всіх зразу, разом із труною.
Посеред хати стояв стіл, на столі була розкладена карта, і на ній стояв каганець. Тріпотливо освітлював він старшину в синьому жупані, що схилився над картою через стіл. Чорна каракулева шапка з червоним довгим шликом лежала на лаві поруч. Револьвер старшина тримав у руці, зіпертій на стіл.
— О! — скрикнув Макар і знову тихо засміявся.
Всі спинилися теж, старшина підвів голову, блиснув скельцями пенсне і зразу ж загонисто зареготав.
То дійсно був Репетюк. Він навіть сів на лаву — сміх валив його з ніг.
— Мілорди! Що за чорт! І чому труна? Хто помер?
— Хіба ви петлюрівець? — здивувався Макар. — А я думав…
— Так! — Репетюк урвав сміх і звівся, нахмуривши брови, вилиці в нього злегка зашарілися. — Я сотник військ Директорії, що бореться проти гетьмана. А ви, джентльмени?.. Бунчужний, ви можете йти!
Дзюба зробив кругом і, спантеличено озираючися, вийшов. Тепер, як сторонніх не було, Репетюк скинув з обличчя офіціальний вираз.
— Ну, розказуйте мерщій. І хто в труні? Когось живого виносите? — Він вихопив шаблю з піхов і, підійшовши, застромив лезо під віко. Потім підважив його, із рипом гвіздків віко відкрилося. — Мертва… а чого це, сер, у вас рука на косинці?
Жваво, перебиваючи один одного, хлопці почали розповідати Репетюкові. Про Київ, про мобілізацію, про закриття шкіл, демонстрацію, смерть їси, поранення Макара, втечу, поїзд, Васильків, підозру в шпигунстві. Репетюк реготав. Шурка сиділа осторонь, викручуючи воду з промоклого волосся. Її золоті кучері від вологи зробилися майже чорні і облипали голову, мов напомаджені.
— Познайомте ж мене з Репетюком, — тихо сказала вона Сербину. — Незручно.
Її познайомили. Репетюк клацнув шпорами і поштиво схилився. Шурку Можальську, як і вона його, він знав з першого класу гімназії, але знайомитися їм справді не траплялося: вона була з іншої компанії.
Коли все нарешті було з'ясовано, Репетюк знову прибрав офіціальний тон і надів шапку, розправивши шлик.
— Так от, панове добродійство! — сказав він, і голос його злегка завібрував, немовби він збирався виголосити промову. — «Український національний союз» став на боротьбу проти гетьмана за самостійну неньку Україну. Ми кличемо всіх щирих українців до військ Директорії. Ви можете зараз же вступити до моєї сотні. І ми підемо боротись за націю вільних казаків!
— А як же німці? — поцікавився Макар. — Взагалі, я не розумію…
— З німцями Директорія складе угоду — вони додержуватимуть нейтралітету. В наші внутрішні справи їм нема потреби втручатися. Вони прийшли гнати з України більшовиків! І залишмо політику, мілорди! Ми повинні бути лицарями нашої неньки, і більше нічого. Потім партії між собою розберуться. А зараз ненька Україна гине! — він викрикнув це майже істерично.
— Але ж ми студенти… — непевно почав Сербин, та Репетюк його зразу ж перебив:
— Авжеж! І поки ми не займемо Київ, не проженемо гетьмана, університети не відкриваються!
Він змовк і почав застібати пояс, підчіплюючи кобуру. Всі мовчали також.
— Запам'ятайте ще! — скрикнув знов Репетюк. — Коли кінчимо наш бій, ми побачимо тоді, хто був не з нами, хто не хотів нашої перемоги!.. Бунчужний! — гукнув він.