Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
Бунчужний Дзюба ввійшов. Знадвору до вікон поприлипали обличчя козаків. Знічев'я вони зазирали досередини — що там коїться таке в сотниковій хаті.
— Хай виведуть коня! — наказав Репетюк. — Вже скоро ранок.
— Ловко! — спинив його Тсменко. — Я йду… Всі щирі українці… Бігме!
— І я! — заломив кашкет набакир Туровський… — За неньку Україну!.. Христя! А ти? Коля?
— Слава неньці Україні! — гукнув Репетюк.
— Воювати… так же не хочеться воювати… — тоскно прошепотів Сербин. — А за Україну, що ж, звичайно… проти гетьмана… коли так…
Макар мовчав.
— Молодця! — вдарив Репетюк Сорбина по плечу. — Ми ж з тобою старі футболісти. П'ять років у парі на футбольному полі йшли! Можеш мені повірити. Тебе я призначаю сотенним писарем.
— Кінь під кульбакою! — виструнчився Дзюба.
— Чудово! Бунчужний! Видати зброю і шлики оцим трьом козакам. Вони вступили до нашої сотні.
Не глянувши на Макара, Репетюк пройшов до дверей. З порога він відкозиряв Шурі.
Справді, райок уже надійшов. Тихий, повільний і невиразний. Сиві тумани стелилися низько, поземно.
Шликів не було до чого чіпляти — кашкети ж були студентські, — і тим часом доводилося засувати їх у кишені. Бунчужний видав кожному гвинтівку й кулеметну стрічку а патронами. Хлопці взяли гвинтівки на ремінь і підняли трупу. Вирішили поховати Icy десь тут: і на захід і на схід залізнична колія була ще гетьманська. Макар з Шуркою мали й далі йти пішака.
Вони вийшли надвір. Окіл залягали чорні під паром поля, халупка стояла край дороги. Півкілометра далі починався виселок. Ближче праворуч була ліщина і за нею, очевидно, став чи річка.
— Ідіть до ліщини, — порадив хтось з козаків. — Там з учорашнього бою одна коло одної воронки, і копати не треба. Поставите у воронку, землею присиплете, от і вже.
В ліщині справді були сліди недавнього бою. Багато кущів розламано або викинуто з корінням, там і тут валялися підсумки, порожні стрічки. Неглибокі, тридюймові воронки траплялися тут і там. Вчора Петлюрині «січові стрільці» роззброювали тут гетьманських сердюків[473]. За згірком справді текла річка.
Шурка вибрала воронку край ліщини, у вибалку. Вона була глибша за інші й примітна — над нею височіла розчепірена стара верба. Хлопці спустили труну на землю. Ранок був мрячний, пронизливий, з голови до ніг прохоплював дрож. Після безсонної ночі ломило голову. Шурка стояла, тісно запнувшися в своє пальто, — тільки два пасомки кучерів стріпувались з-під шляпки. Всі похапали лопати — тягло зогрітися і розім'яти застиглі кістки.
Дно воронки трохи розчистили, на дно встановили навскоси труну.
— Ну, Ico, спи, — сказала Шурка, — прощай!
Вона нахилилася, взяла жменю глини й кинула на труну. Тоді кожний також взяв грудку і кинув. Поривом вітру принесло дощ, і він заторохтів по труні.
— Треба б той… — зніяковів Сербин, — сказати щось чи заспівати, як це буває, я не знаю…
Всі подумали якийсь час. Говорити не було що. Шурка взяла лопату й копнула землі. Тоді Туровський зсунув кашкет на потилицю:
Всім стало незручно, але стиха всі підтягли теж — понуро, журно, немов і ховали вони саме ці слова, саме цю мелодію старої студентської пісні:
Шурка заплакала. Великі швидкі сльози потекли по мокрих щоках.
— Рано ти, Ico, померла… Прекрасна дівчина, тобі б жити й жити. Ці сволочі забили тебе. Нехай, нехай! їм це не минеться! — Шурка посварилася кулаком кудись назад. Потім вона підхопила спів на весь голос:
За п'ятнадцять хвилин на місці воронки виріс невеличкий горбок.
— Запам'ятати б, де… — тоскно сказала Шурка. — А що, як вербу цю зрубають?
— Все одно, — гірко сказав Макар, — завтра цього місця не знайти. Осінь, дощ… — Він махнув рукою.
— Пішли.
Край ліщини стали прощатися.
— Ну, козаки! — криво посміхнулася Шурка, і Сербин, Туровський та Теменко почервоніли всі враз. — Прощавайте, козаки. Була б хустка, подарувала б котромусь. Як у пісні тій… Неодмінно хустки треба…
Макар мовчки потис руку всім трьом. Потім вони з Шуркою перестрибнули через воронку і пішли.
— Зайди ж до мами! — гукнув Сербин. — Скажи, що я скоро. От тільки Київ візьмемо. Чуєш?
— Добре.
Макар з Шуркою зійшли з пагорба і пішли вздовж річки. Туман здіймався вгору — була, мабуть, вже восьма година. Шурка ховала підборіддя в піднятий комір. Макар тер здоровою рукою неголені щоки. Йшли похмурі й мовчазні. Так пройшли не менше версти.
473
… «січові стрільці» роззброювали тут гетьманських сердюків. — У січні — лютому 1919 р. в Кам'янці-Подільському частина колишніх міністрів створила озброєний загін «Комітет врятування республіки», який став на платформу визнання Радянської влади і виступив проти петлюрівців, але був ними розбитий.