Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
Ішли крок по крокові, з шпали на шпалу. Дощ забивав очі, стікав за комір, промочував одяг наскрізь. Труна була важка, ребро натирало плечі. Макар і Шурка зміняли одне одного раз у раз.
— Коля! — сказала Шурка. — Ви б краще повернулись. Нехай рана нестрашна, в м'якоть, але ж таки це рана. Завтра ви поїдете нам услід…
— Я не розумію! — розсердився Макар. — Я, взагалі, не розумію… Ви хочете, щоб мене зробили гетьманцем?
— Ви поранені, вас не візьмуть.
— Ну, тоді мене посадять за демонстрацію в тюрму!
— Нема часу зараз садовити в тюрму!
— Тоді, взагалі, розстріляють! Я не розумію…
— Стій! — нагло закричало з ночі. Хто йде?
Всі спинилися і змовкли.
— Стрілятиму! Хто?
Звідки лунав голос, не можна було розібрати. Чи то він був спереду. Чи то він був ззаду. А можливо, що був і з котроїсь із двох інших сторін. І голос був не один.
— Хто? Хто? — підхопили голоси справа і зліва. — Стій! Хто? Та пальніть раз, другий — воно зразу й відповість!
— Не стріляйте! — гукнула Шурка. — Тут женщини!
Брудна лайка і сміх відповіли їй.
— Хто? — Десь у пітьмі клацнуло кілька затворів.
— Це похорон! — закричав Макар. — Ми несемо труну!..
— Що? — хтось вилаявся. — Руки вгору і йдіть поволі вперед!
— А труна? — захвилювався Макар.
Тоді нарешті зашаркали чоботи по гравію путі, і стало чути, як невидимі в пітьмі люди дихають часто і зовсім близько. Потім різко запахло мокрими солдатськими шинелями, і зненацька зовсім поруч із темряви виникли похилені багнети.
— Руки вгору!
— Хлопці, та тут справді труна!
— Що в труні?
— Покійник, — сказав Макар.
— Товаришка, — додала Шурка.
— Студентка, — пояснив Туровський.
— Забили вчора на демонстрації… — почав був і Сербин, але примовк.
Примовкли і всі — адже не було ще відомо, що це за люди і з чийого війська.
— Ми студенти, — тоді заговорила Шурка, — ми везли до рідного міста ховати померлу товаришку. Але поїзд раптом став. Далі, сказали, не піде. Ми вирішили мандрувати по шпалах пішака…
Довкола невидимі люди тихо побрязкували зброєю і мовчали. Вони, звичайно, не вірили. Хтось глузливо засміявся.
— Розумієте! — захвилювався Макар. — Осінь, мряка, тепло, взагалі… Тобто труп може розкладатися… І взагалі…
— Цить! — гримнув хтось. — У труні динаміт?
— Ну, що ви! — Шурка навіть засміялася. — Дівчина! Мертва дівчина. Їй-богу…
— Дзюба! — ліниво озвався хтось. — Візьми десяток козаків, одведи затриманих із труною на заставу. Нехай розбираються…
— Слухаю, пане-товаришу!
«Пане-товаришу»… Значить, це не були гетьманці. Гетьманці казали до офіцера «пане старшино».
— Добродії! — тоді заговорив Туровський. — Там, на Василькові, сірожупанників видимо-невидимо.
— Знаємо! — озвався той же. — Дзюба! Веди шпигунів…
— Ми зовсім не шпигуни! — образився Макар. — Розумієте, ми тікаємо від гетьманської мобілізації. Гетьман закрив університет і мобілізує студентів. А ми проти гетьмана взагалі…
— Годі! — гукнув той же невидимий. — Дзюба, веди! Тільки гляди, по дорозі не розстрілюйте — «язики» ж…
Приклади вперлися під спину, і доводилося йти. Студенти поклали труну знову на плечі і рушили. З колії треба було спускатися ліворуч униз і плигати через рівчак.
— От ідіотство, — прошепотіла Шурка, — якщо нас розстріляють як шпигунів…
— І взагалі, — обурився Макар, — взагалі, жалко, якщо розстріляють…
— Єрунда! — заспокоїв Сербин. — Таж труна, і в ній мрець, нам же зразу повірять…
— Угу! — Шурка була настроєна зовсім скептично. — Скажуть, що і труну, і мерця ми взяли лиш навмисне…
По спині перебіг холодок. Справді, ну, хто б ото таскався з покійником за двісті верст у такий час? Ніякого сумніву — невдале маскування…
Морозом поза шкірою пройшло вдруге, і Сербин почав думати про своє невдале життя. Вісімнадцять років мати сохла і чахла над працею, дев'ять років він бігав до гімназії — діставав двійки, сидів у карцері, до пізньої ночі ганяв по приватних уроках, щоб заробити зайвих двадцять карбованців, — все, щоб бути студентом, кінчити університет… І от — вчора його ледве не вбито на якійсь демонстрації. Сьогодні його мало не мобілізовано до якоїсь армії. А зараз і взагалі розстріляють — невідомо за що… Сербину не дали навіть побути дитиною. Чотири роки тому, першого серпня — господи, це ж п'ятий вже рік! — почалася війна і досі ніяк не скінчиться!.. Ну, і прекрасно — нехай швидше стріляють! До чортової матері з таким ідіотським життям!..