Чаклун та сфера. Темна вежа IV

Зачувши ці слова, Раймер сахнувся, мов ужалений.

— Ти не знав, що я в курсі? Ласло, мені варто було б розсердитися на те, що ви всі настільки мене недооцінювали… та тільки нащо мені взагалі перейматися через те, що такі, як ви, про мене думають чи не думають? Я знаю достатньо, щоб мене нудило від цього. Я знаю, що саме чоловік, котрий перебуває зараз поряд з тобою…

— Стули пельку, — пробурмотів Раймер.

— …швидше за все, і виконав цю брудну роботу: випустив чорний дух твого брата з його тіла. Сея Рейнолдза бачили зрання в тому крилі. Так мені казали…

— Заткнися, лярво!

— …і я в це вірю.

— Краще послухайся його поради й тримай язика на припоні, — сказав Рейнолдз. Утім, йому вже було не так весело. «Йому не подобається, що люди знають про його злочин, — подумала Сюзен. — Не подобається навіть попри те, що зараз він головний і вони не зможуть йому зашкодити. Без Джонаса він ніхто. Практично нуль. Це йому теж добре відомо».

— Дайте нам проїхати, — сказала Олів.

— Ні, сей, цього я зробити не можу.

— Ну то я вам допоможу.

Ще під час розмови непомітно сягнувши рукою під свою накидку, що більше пасувала би якомусь велетневі, тепер вона витягла звідти величезний старовинний pistola з руків’ям із пожовтілої слонової кістки, зі стволом старезного тьмяного срібла, прикрашеним філігранню. Курок був мідним.

Олів не могла до ладу навіть дістати зброю — пістоль зачепився за край накидки, і довелося виборсуватися. Зводити курок вона теж не вміла, зробити це вдалося лишень із другої спроби, та й то обома великими пальцями.

Проте, побачивши в неї в руках старезний мушкетон, чоловіки заклякли, мов громом уражені. І Рейнолдз не був винятком: з відвислою щелепою сидів на коні. Джонас би заплакав.

— Хапайте її! — заверещав надтріснутий голос старої з-за спин чоловіків, що перегородили дорогу. — Чого заклякли, кретини? ХАПАЙТЕ!

Стрепенувшись, Рейнолдз потягнувся до власного револьвера. Він був спритний, проте дав Олів занадто велику фору і тепер відставав у часі. Він лише діставав револьвер із кобури, а мерова вдова наставила на нього цівку пістоля і, заплющивши очі, як маленька дівчинка, котру примушують їсти щось огидне, натиснула на гачок.

Спалахнула іскра, проте вологий порох лише змучено схлипнув і зник у хмарці синього диму. Куля (достатньо велика, щоб знести Клаєві Рейнолдзу півголови, якби пістоль не дав осічки) залишилася у стволі.

Наступної миті прогримів револьвер Рейнолдза. Заіржавши, кінь Олів заточився назад, і його вершниця впала, бо в помаранчевій смузі її пістрявого пончо, смузі, під якою билося її серце, з’явився чорний отвір.

Сюзен закричала, і власний крик долинув до неї наче здаля. Кричати вона могла ще довго, проте зачула цокіт копит поні за спинами чоловіків на дорозі… і все збагнула. Збагнула ще до того, як чоловік із одним заплющеним оком наблизився, щоб узяти її під варту. І її крики стихли.