Чаклун та сфера. Темна вежа IV

— Чому ми їдемо на північ? — через півгодини мовчанки спитала вона у Олів.

— Бо Сікоуст-роуд найбільше нам підходить.

— Але ж…

— Цить! Вони побачать, що ти зникла, і спершу обшукають будинок… якщо він, звісно, не згорів ущент. А не знайшовши тебе, поїдуть на захід, Великим Шляхом. — Вона кинула на Сюзен погляд, що аж ніяк не міг належати тій нерішучій, трохи розгубленій Олів Торін, яку знали люди в Гембрі… чи то пак вважали, що знають. — Якщо вже навіть я знаю, в якому напрямку ти б вирушила, то ті, кого нам ліпше уникати, й поготів.

Сюзен мовчала, надто збентежена, щоб говорити. Проте Олів, здавалося, зрозуміла, про що вона мовчить, і Сюзен була вдячна їй за це.

— Поки вони розкумекають, куди треба їхати, вже буде темно. Сьогодні ми переночуємо в одній з печер на узбережжі, за п’ять миль звідси. Мій батько був рибалкою, і кому, як не мені, знати всі ті печери? — Думка про печери, де вона змалечку гралася, здавалося, додала їй наснаги. — Завтра, якщо захочеш, поїдемо на захід. Боюся, тобі доведеться якийсь час потерпіти пишнотілу стару вдовицю в ролі наставниці. Змирися з цим.

— Ви надто добра, — вдячно мовила Сюзен. — Треба було відправити нас із Шимі самих, сей.

— І куди б я повернулася? Та моїх наказів не слухаються навіть ковбої на моїй власній кухні. Усім тепер заправлятиме Френ Ленґіл, і в мене нема жодного бажання пересвідчуватися на власні очі, що він впорається. А надто якщо він вирішить, що мене треба позбутися, оголосить мене божевільною й запроторить до якоїсь гасієнди з ґратами на вікнах. Чи мені треба було лишитися, щоб побачити Геша Ренфру в ролі нового мера і як він закидатиме ноги в чоботях на мій стіл? — І Олів розсміялася.

— Мені так прикро, сей.

— Пізніше поділимося, що кому болить, — навдивовижу весело промовила Олів. — А поки що найважливіше для нас — непоміченими дістатися тих печер. Всі мають подумати, що ми розчинилися в повітрі. Чекай-но.

Олів спинила коня, встала в стременах, озирнулася, кивнула, а потім повернулася в сідлі таким чином, щоб мати змогу розмовляти з Шимі.

— Молодий чоловіче, вам час осідлати свого вірного мула і повернутися до Будинку-на-набережній. Якщо за нами буде погоня, ви маєте відволікти її, зронивши кілька добре виважених слів. Ви це зробите?

— У мене немає добре виважених слів, сей Торін, — перелякано відказав Шимі. — У мене взагалі рідко бувають слова.

— Дурниці, — Олів поцілувала Шимі в чоло. — Повертайся швидким клусом. Якщо на той час, коли нижній край сонця торкнеться пагорбів, не помітиш жодних переслідувачів, повертай на північ і їдь за нами. Ми чекатимемо тебе біля стовпа з дороговказом. Знаєш, де це?

Шимі мав певне уявлення, хоча цей стовп стояв на крайній півночі його крихітних знань геоґрафії.

— Червоний? На ньому ще таке сомбреро і стрілка, що вказує на містечко?

— Саме так. Доберешся ти туди лише з настанням темряви, але ця ніч буде місячною. Якщо ти повернешся не одразу, ми зачекаємо. Але ти повинен їхати і змусити будь-кого, кому заманеться поїхати цим шляхом, звернути деінде. Розумієш?