Чаклун та сфера. Темна вежа IV

Хлопці блискавично злетіли з коней. Алан зірвав з луки сідла мішок на шворці й перекинув його через плече. Коні Катберта й Алана, іржучи, відразу поскакали геть повз загату з гілля, але Вітер на мить завагався, дивлячись на Роланда.

— Біжи, — поплескав його Роланд по крупу. — Рятуйся.

І Вітер поскакав, тільки хвіст замайорів на вітрі. Катберт і Алан прослизнули в щілину між гіллям. Роланд вчинив так само, але спершу кинув погляд униз, щоб переконатися, що рівчак із порохом на місці. Порох нікуди не подівся і досі був сухий — відтоді, як вони його засипали, з неба не впало ні краплини дощу.

— Катберте, сірники, — звелів він.

Простягаючи йому сірники, Катберт так широко посміхався, що дивно, як вони взагалі не повипадали з його рота.

— Ми підігріли їхній інтерес до життя, правда ж, Роланде? Еге!

— Авжеж, — погодився Роланд, і собі всміхаючись. — А тепер іди. Вибирайтеся розколиною нагору.

— Дозволь мені це зробити, — попросив Катберт. — Будь ласка, Роланде, ви з Аланом ідіть, а я лишуся. В душі я палій, я завжди мав до цього схильність.

— Ні, — рішуче відказав Роланд. — Ця частина завдання — моя. І не сперечайся. Йди. І перекажи Аланові, нехай за будь-яких обставин пильнує магічну веселку.

Якусь мить Катберт не зводив з нього погляду, але потім кивнув.

— Довго не зволікай.

— Не буду.

— Нехай щастить, Роланде.

— А тобі хай щастить двічі.

Шурхочучи чоботами об каміння, що встеляло землю каньйону, Катберт швидким кроком приєднався до Алана, котрий помахав Роландові рукою. Стрілець кивнув у відповідь. А наступної миті припав до землі: біля скроні, зачепивши криси капелюха, просвистіла куля.