Чаклун та сфера. Темна вежа IV
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #4
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-966-14-0159-3
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чаклун та сфера. Темна вежа IV». Краткое содержание книги:
— Добре, — сказав Латіґо і забрав пістолет.
— Сер! — закричав Гендрикс. — Сер, я їх бачу! Я добре бачу ворога!
Вибухнуло ще дві цистерни, і кілька уламків сталі полетіло в їхній бік. Дехто попригинав голови, Латіґо навіть оком не змигнув. І Гендрикс теж. Молодчина. На щастя, хоч один виявився нормальним у всьому цьому кошмарі.
— Мені наздогнати їх, сер?
— Я візьму твоїх людей, Гендриксе, і наздожену їх сам. Пусти цих віслюків перед нами. — Він повів рукою в бік чоловіків, чия увага тепер перемістилася з охоплених полум’ям цистерн до трупа їхнього товариша. — Збери стількох, скількох зможеш. У вас є сурмач?
— Так, сер! Рейнз, сер! — Гендрікс роззирнувся, махнув рукою, і до них під’їхав прищавий юнак із переляканим виразом обличчя. Дещо пом’ятий горн на пошарпаній стрічці висів у нього на грудях.
— Рейнзе, ти з Гендриксом, — скомандував Латіґо.
— Так, сер.
— Гендриксе, збери якнайбільший загін, але не зволікайте. Вони прямують у бік каньйону. Наскільки мені відомо, звідти нема виходу. Якщо я не помиляюся, то скоро ця місцина перетвориться на стрільбище.
— Так, сер, — хижо оскалився у відповідь Гендрикс.
За їхніми спинами, не перестаючи, вибухали цистерни.
Озирнувшись, Роланд не повірив очам: стовп чорного диму, що здіймався в небо, був просто колосальним. Попереду він бачив купу гілля, що затуляла вхід до каньйону. І хоча вітер віяв у інший бік, стрілець усе ж чув пронизливе скавуління тонкоходу, що позбавляло розуму.
Він простягнув руки, сигналізуючи Катбертові й Алану про зупинку. На їхніх очах зняв нашийну хустку, скрутив її, як мотузку, і обв’язав нею собі голову в такий спосіб, щоб вона прикривала вуха. Друзі наслідували його. Як-то кажуть, нема чобіт — взувай постоли.
І стрільці рушили далі на захід. Тепер їхні видовжені, як скелети, тіні тягнулися пустелею за ними. Озираючись, Роланд бачив, що їм навздогін мчать два загони вершників. Роланд подумав, що перший очолює Латіґо, який навмисне трохи притримує своїх вояків, щоб два загони могли об’єднатися й напасти разом.
«І це добре», — подумав він.
Вони втрьох, не відстаючи один від одного, їхали до Каньйону Петлі, і собі притримуючи коней, щоб дати своїм переслідувачам змогу скоротити відстань. Раз у раз земля здригалася від чергового вибуху: то вибухали позосталі цистерни. Роланд не переставав дивуватися, як легко їм вдалося перехитрити ворога, — а надто після битви з Джонасом і Ленґілом, яка мала б мобілізувати підозріливість. Згадалося одне свято Жнив сивої давнини (їм із Катбертом тоді було щонайбільше по сім років).
Тоді вони бігли вздовж ряду настромлених на жердини опудал і збивали їх по одному палицями: бах, бах, бабабах.
Незважаючи на хустку, дзижчання тонкоходу проникало йому в мозок і змушувало сльозитися очі. Позаду він чув вигуки й крики переслідувачів. І насолоджувався. Люди Латіґо зважили свої шанси — дві дюжини проти трьох, до того ж їм на допомогу поспішало ще більше військо, — і знову піднеслися духом.
Роланд спрямував Вітра у вузьку прогалину в звалищі гілля, що позначало собою вхід до Каньйону Петлі.
Весь розпашілий, Гендрикс порівнявся з Латіґо.
— Сер! Дозвольте доповісти!
— Доповідайте.
— У мене двадцятеро людей, і втричі більше солдатів скачуть щодуху, щоб приєднатися до нас.
Але Латіґо не слухав його. Його очі перетворилися на дві крижини, що пломеніли яскраво-синім світлом. Губи під вусами скривилися у ледь помітній жорстокій посмішці.
— Родні, — звернувся він до Гендрикса на ім’я, та так ніжно, наче до коханої.
— Сер?
— Здається, вони ідуть всередину, Родні. Так… дивися. Я впевнений. Ще дві хвилини, і буде пізно повертати назад. — Він підняв револьвер, поклав для рівноваги ствол на передпліччя і вистрелив навздогін трьом вершникам — швидше від радості, ніж від бажання поцілити.
— Так, сер, дуже добре, сер. — Гендрикс повернувся і енергійно помахав своїм солдатам: змикай ряди, змикай ряди.
— Спішитися! — закричав Роланд, коли вони опинилися біля лінії кучугури віття. Від неї линув запах, сухий і маслянистий водночас, як від багаття, що чекає не дочекається, коли його запалять. Він не знав, чи Латіґо не загальмує, коли побачить, як вони залишають коней біля входу до каньйону, але йому було байдуже. Ці породисті коні з Ґілеаду були чудові, а Вітер за останні кілька місяців став йому справжнім другом. Роланд нізащо не повів би його чи коней друзів у каньйон, у пастку між вогнем і тонкоходом.