Чаклун та сфера. Темна вежа IV
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #4
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-966-14-0159-3
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чаклун та сфера. Темна вежа IV». Краткое содержание книги:
Шимі зрозумів. Він зісковзнув з коня Олів, підкликав до себе Капризного і виліз йому на спину, скривившись від болю в укушеному місці.
— Так і буде, Олів-сей.
— Добре, Шимі. Добре. Тоді рушай.
— Шимі! — покликала Сюзен. — Під’їдь на секунду, будь ласка.
Він наблизився, притискаючи капелюх до грудей і дивлячись на дівчину знизу вгору поглядом, сповненим німого обожнювання. Коли його мул опинився поряд, Сюзен нахилилася і міцно поцілувала його — не в чоло, а просто в губи. Шимі мало не зомлів.
— Дякую-сей, — сказала вона. — За все дякую.
Шимі кивнув. Потім, здобувшись хіба що на шепіт, він мовив:
— Це було лише ка, я знаю… але я люблю тебе, Сюзен-сей. Їдь собі. Скоро побачимося.
— Я чекатиму.
Але «скоро» не судилося настати. Ідучи на мулі на південь, Шимі озирнувся один-єдиний раз і помахав рукою. А Сюзен помахала у відповідь. Більше Шимі її не бачив. І в певному сенсі йому пощастило.
Латіґо виставив вартові застави за милю до Скелі Вішальників. Але білявий хлопець, котрого Роланд, Катберт і Алан зустріли на під’їзді до цистерн, здавався збентеженим, невпевненим у собі і вочевидь не становив жодної загрози. Довкола рота й на носі в нього квітнули виразки від цинги, що свідчили про те, що люди, яких Фарсон відправив на це завдання, скакали дуже швидко, не маючи практично жодних запасів свіжих харчів.
Коли Катберт продемонстрував сігул Доброго Чоловіка — руки складено на грудях, ліва над правою, тоді обидві простягнені до людини, з якою вітаєшся, — білявий вартовий, полегшено всміхаючись, зробив те саме.
— Що там за буча зчинилася? — спитав він із сильним акцентом Внутрішнього світу. Роланд подумав, що він, напевно, нордит.
— То через тих трьох, які вбили парочку великих цабе, а тоді втекли в гори, — відповів Катберт, напрочуд вдало копіюючи акцент хлопця. Коли йшлося про звуконаслідування, йому не було рівних. — Був бій. Зараз уже все позаду, але билися вони, наче в них біс вселився.
— Що…
— Нема часу, — відрубав Роланд. — Веземо депеші. — Він схрестив руки на грудях, а потім простягнув їх уперед. — Хайл! Фарсон!
— Добрий Чоловік! — енергійно відгукнувся блондин і відсалютував з усмішкою, що наче промовляла Катбертові: якби більше часу, я би познайомився з тобою ближче, розпитав, звідки ти й хто твої родичі. Вони проминули його й потрапили до периметра Латіґо. Ось так запросто.
— Пам’ятай правило: стріляй і тікай, — нагадав Роланд. — Ніде не затримуємося. Куди не влучимо, те залишаємо. Другого шансу не буде.
— О боги, навіть жартома такого не кажи, — але на обличчі Катберта блукала усмішка. Він дістав із примітивної кобури рогатку і великим пальцем натягнув джгут. Тоді лизнув палець і виставив на вітер. З цього боку можна було не чекати сюрпризів. Вітер був сильний, проте дмухав їм у спини.
Алан зняв з плеча автомат Ленґіла, з сумнівом глянув на нього, а потім смикнув за ковзний замок.
— Щодо цього я не впевнений, Роланде. Він заряджений, і, здається, я знаю, як з нього стріляти, але…
— То стріляй, — мовив Роланд. Утрьох вони пришпорили коней, і цокіт їхніх копит далеко розносився просторами твердого сланцю. Налітав вітер, надимаючи їхні накидки спереду. — Саме для цього його й призначено. Якщо заклинить, кидай його і стріляй з револьвера. Ти готовий?
— Так, Роланде.
— Берте?
— Еге ж, — із неймовірно перебільшеним гембрійським акцентом озвався Катберт, — аякже, аякже.
Попереду коло цистерн сновигали групи вершників, здіймаючи в повітря стовпи куряви, — готували колону до від’їзду. Ті, що не сиділи в сідлі, а пересувалися пішки, зацікавлено зиркали на новоприбулих, проте тривоги не виявляли. І дарма: ця помилка стала для них фатальною.
Роланд витяг обидва револьвери.
— За Ґілеад! — закричав він. — Хайл! За Ґілеад!
І пришпорив Вітра, переходячи на галоп. Двоє друзів не відставали. Катберт знову опинився посередині: він сів на свої поводи і міцно стиснутими губами тримав віяло з сірників, що стриміли навсібіч.
Стрільці налетіли на загін, що охороняв Скелю Вішальників, як справжні фурії.
Через двадцять хвилин, як Шимі було відправлено назад на південь, дорога круто повернула, і Сюзен та Олів мало не наштовхнулися на трьох вершників. У навскісних променях призахідного сонця Сюзен побачила, що той, хто був посередині, мав на руці татуювання у вигляді синьої труни. Рейнолдз. Всередині у неї все похололо.