Твори в 4-х томах. Том 2

— Ну звісно.

Ел пішов до ванної.

— Так от, його вбили в якійсь сутичці, і тепер я не маю нікого, хто б замовив за мене слово у поліції. А він так і не встиг виклопотати мені документи, як обіцяв, і сьогодні я дізналася, що мене хочуть заарештувати.

— За що?

— Бо я не маю документів, і вони кажуть, що я весь час отираюся тут між вас та між військових, отож я не інакше як шпигунка. Коли б мій наречений не знайшов там свою смерть, усе було б гаразд. А ви мені не допоможете?

— Та чого ж, — сказав я. — Якщо у вас усе чисто, нічого вам не буде.

— Я б хотіла для певності пожити тут, у вас.

— А якщо у вас не все чисто, я теж вскочу в халепу, еге?

— То не можна залишитися тут?

— Ні. Але якщо будуть якісь неприємності, подзвоніть мені. Я ніколи не чув, щоб ви розпитували когось про військові справи. Думаю, що у вас усе чисто.

— У мене справді все чисто, — сказала вона і, відсунувшись від англійця, нахилилась до мене. — А може, мені пожити в нього, як ви гадаєте? У нього все чисто?

— Звідки мені знати? — відказав я. — Я його вперше бачу.

.— Ви сердитесь, — мовила вона. — Не будемо поки що про

це думати, хай усім буде весело, і ходім вечеряти.

Я спинився біля гравців.

— Підете з нами вечеряти?

— Ні, товаришу, — не підводячи голови, відказав той, що мав кидати кості.— А до нас не хочете пристати?

— Я хочу їсти.

— Ми ще будемо тут, коли ви повернетесь, — обізвався інший. — Ну ж бо, кидай, я тримаю.

— Якщо знайдете по дорозі якісь гроші, несіть сюди, розіграємо.

Крім Маноліти, я побачив у кімнаті ще одного знайомого. То був угорець із Дванадцятої бригади, він і грав на патефоні. Угорець був сумний, не схожий на інших, веселих угорців.

— Salud, camarada, — мовив він. — Дякую вам за гостинність.

— А в кості ви не граєте? — спитав я.

— Я не маю таких грошей, — відказав він. — Вони льотчики, законтрактовані. Найманці… Отримують по тисячі доларів на місяць. Були під Теруелем, а тепер їх перекинули сюди.

— А як вони опинились у мене?

— Один з них знає вас. Але він мусив повернутися на свій аеродром. По нього прислали машину, а гра тоді вже почалася.

— Я радий вас бачити, — сказав я. — Приходьте коли завгодно і почувайте себе як удома.

— Я прийшов послухати нові платівки, — сказав він. — Вам це не заважає?

— Ні. Дуже добре. Ви б випили.

— Краще візьму трохи шинки.

Один з гравців підвівся і відрізав собі шматок шинки.

— Ви не бачили десь тут того Генрі, що мешкає в цій кімнаті? — спитав він мене.

— Це я.

— О, пробачте, — мовив він. — Пограти не хочете?

— Потім, — відказав я.

— г Гаразд, — сказав він. А тоді з повним ротом шинки: — Слухай ти, паршивцю. Кидай так, щоб вони від стіни відлітали.