Твори в 4-х томах. Том 2

Ресторан містився у підвалі, і, щоб потрапити туди, треба було поминути вартового, пройти через кухню, а тоді спуститися

сходами до самого ресторану. Орудували ним явно нечисті на руку люди.

Того вечора там подавали ріденький пшоняний суп, жовтий рис із кониною, а на десерт апельсини. У меню значилася ще одна страва — горошок з ковбасою, що її, як усі казали, неможливо було їсти, — але на той час і вона вже скінчилась. Уся газетна братія сиділа коло одного столу, а за іншими тулилися офіцери з дівчатами із бару Чікоте, службовці цензури, що містилася в будинку телефонної станції по той бік вулиці, і всякі незнайомі люди в цивільному.

Ресторан тримала якась анархо-синдикалістська спілка, і там подавали вина з етикетками королівських погребів, на яких стояли дати, коли їх закладено на зберігання. Більшість вин були такі старі, що відгонили корком або ж і зовсім утратили колір і смак. А що етикеток пити не будеш, то я повернув назад три пляшки, поки нам подали хоч більш-менш пристойне питво. Та й то після деякої перепалки.

Тутешні офіціанти зовсім не розумілися на сортах вин. Просто несли першу-ліпшу пляшку, і доводилось покладатися тільки на щасливий випадок. Вони різнились від офіціантів у Чікоте, як чорне від білого. Були нахабні, розбещені великими чайовими і завжди мали в запасі якісь особливі страви — омарів чи там смажених курчат, — що їх продавали поза меню за неймовірну ційу. Але на той час, як ми прийшли, і цього вже не лишилось, отож ми мусили задовольнитися супом, рисом і апельсинами. Цей ресторан завжди дратував мене, бо всі офіціанти являли собою не що інше, як банду здирників, і попоїсти тут, якщо замовляти поза меню, коштувало не дешевше, ніж у нью-йорк-ському «Двадцять одному» чи «Колонії».

Ми сиділи біля столу за пляшкою того не дуже поганого вина— пити його було сяк-так можна, але сперечатися за нього аж ніяк не варто, — коли в ресторані з'явився Ел Вегнер. Він роззирнувся по залу, помітив нас і підійшов.

— Що сталося? — запитав я.

— Обдерли мене як липку, — відказав він.

— Швидко встигли.

— То такі хлопці,— сказав він. — Гравці високого класу. Ну, а чим тут годують?

Я підкликав офіціанта.

— Вже надто пізно, — сказав той. — Не можу нічого подати.

— Цей товариш — танкіст, — сказав я. — Він цілий день був у бою і завтра іде в бій, і він ще нічого не їв.

— Яв цьому не винен, — відказав офіціант. — Надто пізно. Нічого вже нема. Чому товариш не харчується у своїй частині? Військових добре постачають.

— Я запросив його повечеряти зі мною.

— Треба було попередити про це. А тепер надто пізно. Ми вже не обслуговуємо.

— Покличте метрдотеля.

Метрдотель сказав, що кухар пішов додому і в кухні уже загасили плиту. І теж пішов собі. Вони злилися на нас за те, що ми повертали вино.

— Біс із ним, — сказав Ел. — Ходімо в якесь інше місце.

— Нема вже такого місця, де можна попоїсти о цій порі. Вони мають що подати. Просто доведеться піти підмазатись до цього метра й дати йому в лапу.