Чаклун та сфера. Темна вежа IV

— Роланде, — повторив Катберт. — Якщо ми хочемо дістатися Скелі Вішальників, поки вони не підготувалися до нашої появи, то краще сховай цю штуковину.

Але Роланд навіть не поворухнувся, щоб опустити кулю. Тільки щось пробурмотів собі під носа. Пізніше, коли Катберт і Алан матимуть змогу обговорити почуте, вони зійдуться на тому, що почули «Край Грому».

— Роланде? — звернувся до нього Алан, виступаючи вперед. Обачно, як хірург, що розтинає скальпелем шкіру пацієнта, він просунув праву руку між кулею і похиленим, застиглим обличчям друга. Відповіді не було. Алан забрав руку і поглянув на Катберта.

— Ти можеш до нього доторкнутися? — спитав Катберт.

Алан похитав головою.

— Не можу. Він наче десь далеко.

— Ми мусимо його розбудити. — Голос Катберта був хрипкий і трохи тремтів.

— Ваннай розповідав, що коли зненацька розбудити людину, яка спить міцним гіпнотичним сном, вона може збожеволіти, — сказав Алан. — Не знаю, чи я наважуся на таке…

Роланд поворухнувся. Рожеві западини, де раніше були його очі, неначе поглибшали. Його губи стиснулися в лінію твердої рішучості, яку вони обидва добре знали.

— Ні! Вона не встоїть! — закричав він голосом, від якого обох його друзів пробрав поза шкірою мороз. То був не Роландів голос, принаймні, не голос чотирнадцятирічного хлопця. Голос належав дорослому чоловікові.

— Ні, — скаже Алан пізніше, коли Роланд засне і вони з Катбертом сидітимуть біля вогнища. — То був голос короля.

Втім, зараз, паралізовані страхом, вони могли лише дивитися на свого друга, котрий душею був десь далеко, і слухати його крик.

— Коли я повернуся в своєму тілі, вона не встоїть! Клянусь іменем свого батька, ВОНА НЕ ВСТОЇТЬ!

Та потім, коли Роландове неприродно рожеве обличчя перекосило, наче лице людини, яка побачила щось невимовно жахливе, Катберт і Алан метнулися до нього. Вони більше ні на мить не вагалися, побоюючись, що у спробі врятувати можуть знищити його. Якби вони нічого не зробили, куля вбила б його в них на очах.

На подвір’ї Смуги К Роланда вдарив Катберт. Тепер настала черга Алана. Він завдав стрільцеві удару правою просто в лоб. Роланд заточився назад, куля випала з його ослаблих рук, а страхітливе рожеве світло зійшло з обличчя. Катберт підхопив його, а Алан — кулю. Її важке рожеве світіння було моторошно настирним, било в очі й заповзало у свідомість, проте Алан рішуче запхав кулю назад до мішка, не дивлячись на неї… і коли він затягнув шворку на мішку, то побачив, що рожеве світло, блимнувши, згасло, наче визнаючи свою поразку. Принаймні, на якийсь час.

Алан повернувся і поморщився, побачивши, що на лобі в Роланда росте гуля.

— Він…

— Відключився, — сказав Катберт.