Після війни. Історія Європи від 1945 року

Що ж до самого вже не молодого де Ґолля, то він уперше з 1958 року не зміг зрозуміти, до чого ведуть події. Його першою реакцією стала безрезультатна промова на телебаченні, а потім він зник з поля зору[301]. Коли ж під час референдуму наступного року він усе ж таки спробував скористатися тим, що він прийняв за народний антиавторитарний настрій, і запропонував низку заходів, які мали децентралізувати уряд і процес ухвалення рішень у Франції, то зазнав рішучої та принизливої поразки. Після цього він подав у відставку, вийшов на пенсію та переїхав до свого заміського будинку, де й помер кілька місяців по тому.

Тим часом з’ясувалося, що Помпіду мав рацію, вирішивши перечекати студентські демонстрації. На піку студентських страйків і загального протестного руху, що набирав обертів, деякі студентські лідери та купка поважних політиків, які мали б думати, перш ніж говорити (зокрема колишній прем’єр П’єр Мендес-Франс і майбутній президент Франсуа Міттеран), заявили, що влада безсила, а отже, її можна захопити. Казати такі речі було і небезпечно, і нерозумно. Як тоді зауважив Реймон Арон, «одна справа — скинути короля, а інша — президента, обраного на всенародних виборах». Де Ґолль і Помпіду швидко скористалися помилками лівиці. Країна, попередили вони, опинилася під загрозою комуністичного перевороту[302]. Наприкінці травня де Ґолль оголосив дочасні вибори й закликав Францію обирати між законним урядом і революційною анархією.

У межах початку передвиборчої кампанії правиця влаштувала величезну контрдемонстрацію. Масова хода, значно чисельніша навіть за студентські марші, які відбулися два тижні тому, пройшла Єлисейськими полями 30 травня, чим спростувала твердження лівиці про те, що влада втратила контроль. Поліція отримала наказ звільнити університетські приміщення, заводи й офіційні установи. На подальших парламентських виборах керівні ґоллістські партії отримали приголомшливу перемогу, збільшивши свій попередній результат на одну п’яту та забезпечивши абсолютну більшість у Національній асамблеї. Робітники повернулися на роботу. Студенти пішли на канікули.

Травневі події у Франції справили психологічний вплив незалежно від їхнього справжнього значення. На очах у всіх та перед міжнародною телевізійною аудиторією в режимі реального часу відбувалася революція. Її лідери, привабливі та красномовні молоді люди, які вели молодь Франції історичними бульварами лівого берега Сени, були напрочуд телегенічні[303]. Їхні вимоги — чи то стосовно демократизації академічного середовища, чи то скасування моральної цензури, чи то просто щодо кращого світу — було легко зрозуміти та, попри стиснуті кулаки й революційні промови, вони зовсім не здавалися загрозливими. Загальнонаціональний страйковий рух, тривожний і незрозумілий, лише підсилював ауру власне студентських дій: пізніше саме їхньому рухові, який цілком випадково натиснув на гачок суспільного невдоволення, приписали наближення масових страйків й артикуляцію їхніх вимог.