Після війни. Історія Європи від 1945 року

Селянські революції в неєвропейському світі мали ще одну ознаку, яка подобалася тогочасним західноєвропейським інтелектуалам і студентам: вони були насильницькі. Звичайно, лише за декілька годин на схід, у Радянському Союзі та його країнах-сателітах, насильства не бракувало. Але це було насильство з боку держави, офіційного комунізму. Насильство повстанців третього світу було визвольним. Як пояснював Жан-Поль Сартр у своїй відомій передмові до французького видання Франца Фанона[298] «Гнані і голодні» 1961 року, насильство антиколоніальних революцій було «відтворенням людиною самої себе… пристрелити європейця означає вбити двох зайців одним пострілом — знищити гнобителя і водночас того, кого він пригноблює: залишається мрець і вільна людина; той, хто вижив, уперше відчуває під ногами національну землю».

Таке самозречене захоплення чужоземними прикладами не було новим для Європи: Токвіль давно зауважив їхню привабливість для дореволюційної інтелігенції у Франції XVIII століття; окрім того, вони відіграли роль і в принадності власне Радянської революції. Але в 1960-х роках Європі пропонували для наслідування приклад Далекого Сходу або й далекого Півдня. Студентів-радикалів у Мілані й Берліні закликали повторити успішні східні маневри: показово поєднавши риторику в дусі Мао і троцькістську тактику, лідер німецького студентського руху Руді Дучке підбурював його прихильників здійснити в 1968 році «довгу ходу інститутами».

З погляду консервативного старшого покоління, таке недбале запозичення чужих моделей було свідченням розгнузданої легкості, з якою поважний революційний код старої Європи перетворювався на ідеологічний Вавилон. Коли італійські студенти заявили, що в новій сервісній економіці університети становитимуть центри вироблення знання, а студенти, відповідно, — новий робітничий клас, вони занадто широко витлумачили марксистські постулати. Але на їхньому боці принаймні був діалектичний прецедент, і грали вони за встановленими правилами. Кілька років по тому, коли міланська студентська газета Re Nudo проголосила: «Пролетарська молодь Європи, хай єднає нас Джимі Гендрікс!» — діалектика перетворилася на пародію. Як від самого початку стверджували їхні критики, хлопці та дівчата шістдесятих були просто несерйозні.

Проте шістдесяті були надзвичайно важливим десятиліттям. Третій світ, від Болівії до Південно-Східної Азії, перебував у сум’ятті. «Другий» світ радянського комунізму лише здавався стабільним, та й то, як виявиться пізніше, недовго. А провідна держава Заходу, яку збурювали вбивства й расові заворушення, розпочинала повномасштабну війну у В’єтнамі. Витрати США на оборону упродовж 1960-х стабільно зростали, сягнувши максимуму в 1968 році. Для Європи війна у В’єтнамі не була суперечливим питанням — її не підтримували сили всього політичного спектра; але вона стала каталізатором мобілізації на континенті: навіть у Британії найбільші демонстрації десятиліття мали на меті висловити відкриту незгоду з політикою США. У 1968 році в межах Кампанії солідарності з В’єтнамом десятки тисяч студентів пройшли вулицями Лондона до Посольства США на площі Гросвенор, гнівно вимагаючи від США закінчити війну у В’єтнамі (а від британського уряду лейбористів — припинити її нерішучу підтримку).