Після війни. Історія Європи від 1945 року

Те, що так багато тогочасних суперечок і вимог будувалося навколо політичного, а не економічного порядку денного, дещо говорить про особливі обставини шістдесятих, а також про соціальне походження більшості провідних громадських активістів. Як і 1848 рік, шістдесяті були революцією інтелектуалів. Але тогочасні невдоволення мали й економічний бік, навіть якщо багато їх учасників ще цього й не усвідомлювали. Хоча період процвітання післявоєнних десятиліть ще не скінчився, а безробіття в Західній Європі перебувало на історично мінімальній позначці, низка конфліктів на західноєвропейському ринку праці на початку 1960-х років передвіщала майбутні проблеми.

Причиною цих страйків, а також тих, які ще тільки мали відбутися в 1968–1969 роках, було незадоволення падінням реальних зарплат, коли післявоєнне зростання пішло на спад. Але найбільше скаржились на умови роботи та, зокрема, відносини між начальством і підлеглими. За винятком особливих випадків Австрії, Німеччини та Скандинавії, стосунки між робітниками та керівництвом європейських заводів і різних установ не були добрими: у типовому міланському цеху — чи то в Бірмінгемі, чи в промисловому передмісті Парижа — за невдоволеними, войовниче налаштованими робітниками наглядали безкомпромісні авторитарні начальники, а комунікації між цими двома групами практично не існувало. «Промислові відносини» в деяких частинах Західної Європи були оксюмороном.

Приблизно те саме почасти стосувалося сфери обслуговування й кваліфікованої праці: два яскраві приклади — державна французька телерадіокомпанія ORTF та Комісаріат атомної енергетики, де штат технічних працівників, від журналістів до інженерів, буквально закипав від обурення. Традиційні форми авторитету, дисципліни й обрання (чи то пак убрання) не встигали за стрімкими суспільними і культурними перетвореннями минулого десятиліття. Фабриками й установами керували за принципом «згори вниз», тоді як від низів не приймали жодного зворотного зв’язку. Керівники могли карати, принижувати чи звільняти працівників відповідно до власних примх. До них часто ставилися зневажливо, а їхню думку не брали до уваги. З’являлося чимало закликів щодо надання працівникам більшої ініціативи, професійної автономії, навіть «самоуправління» (французькою — autogestion).