Після війни. Історія Європи від 1945 року

Та хай яким бентежним було поєднання сексу й політики, воно не становило справжньої загрози: насправді, як намагався пояснити не один комуніст-інтелектуал, новий наголос на індивідуальних бажаннях, що переважають над колективними зусиллями, був об’єктивно реакційним[297]. Справді підривний потенціал нових прочитань Маркса новою лівицею полягав в іншому. Комуністи й не тільки могли не зважати на розмови про сексуальне звільнення. Їх навіть не хвилювала антиавторитарна естетика молодшого покоління і його вимоги самостійності в спальні, лекційній залі та професійних відносинах; усе це вони — можливо, нерозважливо — відкинули як тимчасове порушення природного порядку речей. Що ображало їх набагато більше, то це нове віяння серед молодих радикалів асоціювати марксистську теорію з революційними практиками в екзотичних краях, де не підходили жодні з усталених категорій та авторитетів.

Центральним постулатом історичної лівиці в Європі було те, що вона представляла, а у випадку комуністів навіть уособлювала пролетаріат — «сині комірці», промисловий робітничий клас. Ця близька ідентифікація соціалізму з міською робочою силою була зумовлена не просто спорідненістю душ. Це була характерна відмінність ідеологічної лівиці, яка відрізняла її від благонамірених ліберальних чи католицьких соціальних реформаторів. Голоси робітничого класу, особливо його чоловічої частини, становили основу влади та впливу британської Лейбористської партії, нідерландської та бельгійської робітничих партій, Комуністичних партій Франції та Італії та соціал-демократичних партій німецькомовної Центральної Європи.

За винятком Скандинавії, більшість зайнятого населення ніколи не була соціалістами чи комуністами; його прихильності розподілялися по всьому політичному спектру. Однак традиційні партії лівого крила все одно сильно залежали від голосів робітничого класу, а тому тісно асоціювали себе з ним. Але до середини 1960-х років цей клас потихеньку зникав. У розвинутих країнах Західної Європи шахтарі, сталевари, кораблебудівники, металурги, працівники текстильної галузі, залізничники й інші робітники, які заробляли на життя фізичною працею, масово виходили на пенсію. У прийдешній добі індустрії послуг на їхнє місце заступала робоча сила геть іншого типу.

У традиційної лівиці це мало викликати певне занепокоєння: членство в профспілках та партіях, а також внески в ці організації сильно залежали від цієї масової бази. Але попри те, що початок зникнення класичного європейського пролетаріату широко анонсували результати тогочасних соціологічних опитувань, стара лівиця продовжувала наполягати на своїй робітничій «основі». Особливо непохитними залишалися комуністи. Існував лише один революційний клас — пролетаріат; одна партія, яка могла представляти та відстоювати інтереси цього класу, — комуністи; і тільки один правильний результат робітничої боротьби під проводом комуністів — революція, як це п’ятдесят років тому довела Росія.