Після війни. Історія Європи від 1945 року

Троцькістські партії — як і недовговічний Четвертий (Робітничий) Інтернаціонал, з яким вони себе пов’язували, — здавалися сторонньому спостерігачеві напрочуд подібними до комуністів, які декларували таку саму відданість Леніну, й відрізнялися від них тільки історією кривавої боротьби за владу між Троцьким та Сталіним. У цьому справді полягала ключова відмінність догми: троцькісти продовжували говорити про «перманентну революцію» та звинувачувати офіційних комуністів у тому, що вони перервали робітничу революцію, зупинивши її в межах однієї країни, але в усьому іншому єдиною очевидною розбіжністю було те, що сталінізм став політично успішним, тоді як троцькізм зазнав бездоганної поразки.

Звичайно, саме ця поразка і вабила пізніших послідовників Троцького. Можливо, минуле й здавалося сумним, однак робота над помилками (радянську революцію очолили реакціонери-бюрократи, аналогічно до Термідоріанського перевороту, який повалив якобінців у 1794 році) мусила, як вони вважали, забезпечити їм успіх у майбутньому. Утім навіть від фігури Троцького віяло владою; зрештою, він відіграв важливу роль у перші роки радянського режиму і був деякою мірою причетний до його відхилень. Для нового, політично незайманого покоління втрачені лідери європейського комунізму, чоловіки та жінки, які так і не мали можливості взяти на себе будь-яку політичну відповідальність, стали прикладами справді привабливих поразок.

Таким чином, у 1960-х роках знову набула популярності особа Рози Люксембург, соціалістки польсько-єврейського походження, вбитої солдатами фрайкору[294] в Німеччині під час невдалої революції в Берліні в січні 1919 року; Дьйордя Лукача, угорського мислителя-комуніста, який у своїх політичних дописах 1920-х років дуже недовго пропонував альтернативу офіційному комуністичному розумінню історії та літератури, аж доки його не змусили публічно зректися своїх ідей; і найбільше — Антоніо Ґрамші, співзасновника італійської Компартії та автора циклу блискучих неопублікованих статей про революційну політику й італійську історію, більшість із яких була написана у фашистських тюрмах, де він скнів від 1926 року до своєї смерті у квітні 1937 року у віці 46 років.

Упродовж 1960-х років праці всіх трьох масово перевидавали або публікували вперше багатьма мовами. Їхні автори мали між собою мало спільного, а те, що їх таки об’єднувало, було негативним досвідом — жоден із них не був при владі (за винятком Лукача, який обіймав посаду комісара з питань культури в короткочасному комуністичному диктаторському режимі Бели Куна в Будапешті з березня по серпень 1919 року); усі вони у певний час виступили проти підходів ленінізму (у випадку Люксембург — навіть до того, як більшовики захопили владу); і всі троє, як і багато інших, опинилися в тривалому забутті в тіні офіційної комуністичної теорії та практики.