Казки на ніч
- Автор: Горовой Руслан Владимирович
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-0779-0, 9786171207783
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Казки на ніч». Краткое содержание книги:
Увечері Марта звичним жестом відчинила двері парадного, минаючи ліфт, піднялася пішки на свій другий поверх і побачила його. Маленький сірий клубочок шерсті лежав на килимку біля її оселі. Він підняв мордочку і подивився на Марту ще мутними блакитними очима.
Майк виявився дуже схожим на вівчаря, тільки був трохи меншим. Малий розумник полюбив свою рятівницю щиро і назавжди. Відтепер вони все робили разом: гуляли, снідали-обідали, дивилися телевізор. Навіть спати Майк вкладався у Марти в ногах.
Загалом наступні вісім років можна сміливо вважати найщасливішими в житті жінки. І хоча Марта розуміла, що, попри її немолодий вік, Майк навряд її переживе, в день, коли все сталося, вона ледь не віддала Богові душу.
Коли, вколовши заспокійливе, «швидка» поїхала, Марта подзвонила сусідові й попросила допомогти поховати Майка. Сусідський хлопець загорнув собаку в мішок, узяв лопату і разом з Мартою закопав його на пустирі. Хлопець пішов, а Марта так і лишилася сидіти біля свіжої могилки.
Сутеніло. Нарешті Марта звелася на ноги і хотіла вже йти, як праворуч у кущах почула якийсь звук. Вона підійшла, розгорнула гілки і немов перенеслася на вісім років тому. На неї мутними блакитними очима дивився Майк. Цуценя, відчувши її присутність, знову кавкнуло і зробило спробу поповзти в її бік.
Марта нахилилася і підняла малюка на руки.
— Ну привіт! — Марта тихо заплакала. — А я вже думала, що ніколи тебе не побачу.
Місто вже майже повністю оповила темрява, лише на заході лишилася смужка сіро-синього неба. Місто жило своїми справами і не здогадувалося, що пустирем, ледь переставляючи ноги, стара Марта несе йому мале, щойно врятоване життя.
Цілі
Сергій втиснувся в стіну колодязя, поруч з ним важко сопів Євген. Угорі бабахнуло, спочатку майже поруч, а потім ще кілька разів трохи далі.
— Я навіть уявити не міг, наскільки люблю теплотраси, — посміхнувся сам собі Сергій.
Коли він перший раз потрапив на фронт, їх одразу розмістили в селі. Саме там він уперше побачив, що всі ляди колекторів зсунуті вбік, а всі двері до хазяйських погребів відчинені або й зняти із петель.
— Одразу видно необстріляного, — сказав тоді хтось, проходячи повз Сергія, що розглядав вхід до льоху. — То все згодиться, як почнуть «градом» крити.
З того часу минуло неначе ціле життя. Сергій навчився відрізняти за звуком будь-яку зброю і напрямок пострілу. Він потрапляв під обстріл і мінометів, і «градів», і арти.
На війні швидко до всього звикаєш. Засинаєш під гупання вибухів, їси, втиснувшись у стіну окопу при обстрілі. З часом навіть ловиш себе на тому, а чи не сильно розслабився, чи не притлумилося відчуття небезпеки.
Угорі ніби стихло. Чоловіки, які ледь втиснулися в колодязь теплотраси, почали повільно розгинати руки-ноги і вилазити нагору.
— Хто так будує? — посміхнувся Євген. — Двоє чуваків ледве в одну яму влізли.
- І не кажи! — посміхнувся й собі Сергій, вилізаючи нагору.
Обтрусилися, роздивилися. Ніби все навколо ціле. Найближче прилетіло зліва в поле і балку, де не було будинків.
— Мирон, Савка цілі, - передав по рації Євген.
— Прийняв, — огризнулася рація.
— Знаєш, а у мене було приключєніє, коли на ротації вдома був. — Сергій обтрусив штани і глянув на Євгена. — У нас на вулиці шось ремонтували в колекторі. Я якраз додому йшов, а пацанва гуляла поруч і кинула шутіху.
- І шо?
— Я рефлекторно сіпнувся до колектора. Це ж мить буквально. От би був номер, якби на голову ремонтнику стрибнув.
— Так, могли в чувака бути повні штани вражень.
— Ладно, пішли ближче до хат. Нічого тут біля поля отиратися.
На село опустився вечір. Бахало й далі, однак правіше, ближче до дороги.
— А я за три місяці ще додому так і не попав, — зітхнув Євген.
На фронт
Богдан з Романом сиділи один навпроти одного і мовчали. Відкоркована пляшка була майже повна.
— То ти не передумав? — нарешті промовив Богдан.
— Ну я ж не дівчинка п’ятнадцятирічна, шоб рішення щодня мінять? Післязавтра відправка.
Чоловіки вдарили чарками й випили. Знов на деякий час запала мовчанка.
— А Таня знає? — озвався нарешті Богдан.
— Ще ні. Сьогодні скажу. І їй, і дітям.
— Може б, почекав трохи? Ну хоч до весни.
— А шо, думаєш, до весни розсосеться? Навряд. Я й так довго чекав, думав, упораються й без таких, як я, артилеристів.
Роман налив обом ще по п’ятдесят.
— Давай оце потроху й буде! — Він закрутив пляшку і поставив її під стола. — Усе буде добре, братику. Це як і на Майдані було: у телевізор дивитися страшно, а на місці — `a la guerre comme `a la guerre.
Чоловіки знов вдарили чарками й випили.
- І все ж я не розумію, Романе. Троє діток. Не дай бо’, шо?
— Навіть думати так не смій, Богдане. Якщо так думати, то йти не можна. Я йду не на забій! Йду, бо маю розуміти, що відбувається. Там, а головне — тут! Я не маю більше віри владі. Подивися, біля кабаків запаркуватися ніде. Усі гуляють, святкують. Усі спокійні: податківці, судді, прокурори. Усі, як раніше, стрижуть капусту. Я не можу жити в такій країні.
— А якщо іншої не буде?
— Буде, брате. Неодмінно буде.
— Та я вірю, що буде. Але страшно, що багато гарних людей до цього часу не доживе.
— Страшно не вмерти, страшно жити як підсвинок, ховаючись під боком у мамки, смокчучи цицьку, і вдавати, що все супер, тоді як колій уже ножа гострить.
Чоловіки замовкли. Кожен думав про своє.
— Добре, йди. Може, скоро й я прийду.
— Війна — це не та річ, що треба йти, бо хтось пішов. Це не мотивація, — тихо, немов до себе, промовив Роман.
— Ти правий. Та якою саме ми лишимо країну нашим дітям, зараз на нашій совісті.
Змінюючи світ
Вадік втиснувся у вагон метро і почав свою улюбену гру — змінювати світ навколо себе. Для цього йому треба було зовсім не багато, лише навушники і плеєр у телефоні.
Вадік знав, що досить лише перемішати улюблені пісні — й натовп у вагоні почне змінюватися разом з музикою, яка гратиме в певний момент.
«Холодно», — виводив Вакарчук, і разом з ним увесь вагон ховав підборіддя в шалики.
«Я їду любити. Тебе, моя Афродіта, я твій Ів Кусто», — тягнув Тополя, і чоловічі обличчя сусідів по вагону ставали якимись мудрими і задумливими.
«Сонцем, небом, дощем», — лунав з навушників голос Марічки, і у вагоні, попри юрбу, ставало світліше.
Коли грали «Гади» чи «Перкалаба», то вагон перетворювався на святковий балаган, коли з навушників рубали «Кому Вниз», то здавалося, наче потяг летить найглибшими тонелями душі.
Утиснувшись у вагон, Вадік поліз у кишеню за навушниками і зрозумів, що їх немає. Люди у вагоні стояли, втупивши очі перед собою, і неначе німо докоряли Вадіку, що сьогодні не будуть грати в його театрі, а марнуватимуть хвилини життя, слухаючи «Обережно, двері зачиняються».
Вадік витримав дві зупинки. Вийшовши на станції, піднявся до найближчих ларків.
— Дайте навушники, найпростіші, - простягнув гроші продавчині.
Знявши упаковку і приєднавши обновку до телефону, він знову спустився в метро. Саме підійшов вагон. Вадік влився з людською рікою у вагон. Тільки за ним зачинилися двері, як він натиснув «Плей».
«А ти гулєй, гулєй, гулєй. Сині гори — це не місто!» — пролунало з навушників, і вагон гуцулів полетів святковим тонелем кудись у глиб Карпатських гір.
Сусіди
Вони не бачились понад півроку. Колись, здається, у минулому житті, вони, живучи в сусідніх під’їздах, бачилися чи не щодня після роботи. Сусіди, що тут скажеш. Анекдоти, інколи по пиву. Одним словом, усе, як у людей.