Острів злочинців

«Завтра переберуся до табору антропологів», – вирі­шив я. І всміхнувся, згадавши худющу Залічку з кісками.

Намагався я також відгадати, хто та дівчина, яка від­відала мене на острові. «Звідки вона дізналася, що я осе­лився тут? – міркував я. – З її слів було видно: вона мала мене за когось іншого і боялася, що моя присутність на острові, точніше, присутність того, за кого вона мене вважала, може спричинитися до великого клопоту. Той неві­домий писав листа до її батька. Хто ж її батько і що напи­сано в тому листі?»

Було нудно, сіро й смутно. А моя літня пригода обіця­ла бути яскравою й цікавою. «Терпіння, Томаше», – ска­зав я собі.

Я сів на матрац, дістав цигарки і, як звикле, збирався викурити останню цигарку перед сном. Нараз я помітив, що посередині галявини щось ворушиться. Я протер доло­нею запотілу шибку і побачив, що стежкою через галявину обережно, один за одним, ідуть п'ятеро хлопців, накритих довгими гарцерськими плащами. Я упізнав їх одразу. Це йшов загін лучників на чолі з Вільгельмом Теллем. «То вони знову мене знайшли?» – зчудувався я.

Та за мить я переконався: вони не знали, що я отабо­рився на острові. Сюди вони прийшли в якійсь своїй спра­ві, бо, як побачили мій намет, збентежено спинилися, зби­лися купкою й почали про щось радитись. Незабаром во­ни рішуче рушили до мене.

– Гей, гей, Томаше Бродяго! – вигукнув Вільгельм Телль. – Ви знову переїхали?

Я розсунув «блискавку» і запросив їх до намету.

– Заходьте, прошу, але плащі залиште надворі, щоб всередину не натекло води.

Хлопці зайшли в намет, і в ньому стало тісно й ве­село.

– Чи ви вже натрапили на сліди браконьєрів? – спи­тав я Телля.

– Ні. Це діло нелегке, адже невідомо, де їх шукати. Лісник Марчак каже, що браконьєри живуть в якомусь надвіслянському селі. От і шукай вітра в полі.

– Авжеж, – погодився я, – проте може бути, що вони мають у лісі якесь певне місце, криївку. Там браконьєри тримають зброю, бо не ходять же вони з нею відкрито лісом. Людина з дубельтівкою одразу приверне до себе увагу. Мабуть, їхній метод полягає в тому, що вони йдуть до лісу ніби по гриби, як усі люди, а тоді сходяться у пев­ному місці, беруть зброю і вночі вирушають на лови. Вам треба обшукати весь ліс і знайти насамперед те місце, яке править браконьєрам за криївку. Певне, це якийсь грот або печера. Чи немає тут чогось такого?

– Ми не знаємо, – щиро зізнався Вільгельм Телль. – Правду сказати, ми й не шукали.

– Усе через тих антропологів, – сказав Чорниця. – Вони почали вже розкопки. У двох місцях. Над ставом бі­ля палацу і над річкою, там, де місток. Ми сьогодні їм тро­хи допомагали.

– А вас не цікавлять розкопки? – спитав Телль.

– Звісно, цікавлять, навіть дуже. Але тепер я відпо­чиваю.

– Тобто переїжджаєте з місця на місце, – засміялися хлопці.

– Пробачте, а якої ви думки про зникнення колекцій дідича Дуніна? Чи правду розповідають люди? – несподі­вано спитав мене Соколине Око.

Це питання заскочило мене зненацька, я не дуже хотів на нього відповідати.

– А що ж люди розповідають про ті колекції? – від­повів я питанням.