Князь Роман Мстиславич та його доба. Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття
- Автор: Головко Олександр
- Год: 2001
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Князь Роман Мстиславич та його доба. Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття». Краткое содержание книги:
Центром об’єднання “Чорних клобуків” було місто Торчеськ, що виникло в 1086 р. і названо за іменем найбільшого з племен тюркських конфедератів південноруських князів – торків. Сама ця територія, де мешкали союзники русів, мала назву Торчеська волость. Київські князі неодноразово використовували “чорних клобуків” у міжусобних війнах з сусідніми князями. Під час походів вони нерідко виставляли загони до 6 тис. воїнів. У політичній боротьбі вони частіше всього орієнтувалися на більш сильних князів, але прагнули виступати на боці старших Мономаховичів і не дуже довіряли чернігівським Ольговичам.[269] Добрі стосунки з торками та іншими кочівниками Поросся відіграють велику роль у подальшій діяльності князя Романа. До цього необхідно додати, що одержання “причастя” в “Руській землі” значно підвищувало його політичну вагу, давало підстави в майбутньому висувати претензії на київський престол.
Посилення на півдні Русі Рюрика та його родичів викликало невдоволення суздальського князя Всеволода Юрійовича, який з часів повернення до Галича Володимира Ярославича прагнув диктувати свою волю південноруським володарям, роздмухуючи між ними ворожнечу. Влітку 1195 р. Всеволод заявив про свої претензії на старійшинство серед Рюриковичів і став вимагати від Рюрика передачі йому володінь Романа.[270]
Отже, крім того, що Всеволод фактично прагнув стати також співправителем Рюрика,[271] він добивався інших важливих цілей, а саме усунення небезпечного конкурента – Романа – з “Руської землі” і одночасно створював підгрунтя для виникнення конфлікту зятя з тестем, між якими в попередній час була дуже тісна взаємодія.[272]
Мотиви дій суздальського князя були прекрасно зрозумілі Рюрику. Той запропонував суздальському князю іншу волость, проте північноруський володар рішуче відмовився і навіть став погрожувати Рюрику війною.[273] Збентеженому Рюрику Ростиславичу прийшлося вступити в переговори із зятем, якому тесть порадив взяти інше володіння в “Руській землі”. Дізнавшись від посла київського князя про скрутне положення родича, Роман Мстиславич погодився з пропозицією Рюрика. Але невдовзі Всеволод Юрійович вдався до чергової інтриги, що викликала різке обурення у князя Романа. Отримавши серед інших володінь Романа Мстиславича Торчеськ, Всеволод передав його синові Рюрика, котрий був зятем суздальського князя – Ростиславу (останній був одружений на дочці Всеволода Анастасії).
Київський князь прагнув довести свою непричетність до цієї передачі, однак Роман вирішив, що ці дії вчинено проти нього за домовленістю Рюрика і Всеволода, образився на тестя і відмовився приймати від київського князя іншу волость.[274] Отже, план суздальського князя посилити свій вплив на півдні Русі та посварити між собою найбільш сильних місцевих князів вдався.
Невдовзі Роман збирає у Володимирі-Волинському боярську раду, на якій обговорюється питання боротьби з Рюриком Ростиславичем. Після цього волинський князь посилає до чернігівських Ольговичів послів, які запропонували від імені волинського князя місцевому володареві брату згаданого вище Святослава Ярославу Всеволодовичу стати київським князем. “Роман, – пише літопис, – отступился ко Ольговичемь, и поводить Ярослава на старшинство”.[275]
Питання про чернігівських союзників князя Романа у певній мірі дозволяє з’ясувати літописна стаття під 1194 р., де розповідається про запрошення тодішнім київським князем Святославом Всеволодовичем найближчих родичів у похід проти рязанських князів, а саме Ярослава, Ігоря та Всеволода. Всі вони належали до клану Ольговичів, однак перший був Святославу рідним братом, а два інші (Святославичі) – двоюрідні.
Персона Ігоря Святославича у контексті подальшої історії Галичини початку XIII ст. буде дуже важливою, оскільки його жінка Єфросінья була рідною сестрою галицького князя Володимира і після смерті останнього стане чи не єдиним законним спадкоємцем галицького столу.[276] Після смерті Святослава Ярослав Всеволодович очолив клан чернігівських Ольговичів. Всеволод Ярославич (відомий “Буй Тур Всеволод” “Слова о полку Ігоревім”) помер 17 травня 1196 р.
Політичний конфлікт Романа з Рюриком переріс у родинну драму. Згідно повідомлення суздальського літопису, Роман вирішив розлучитися з жінкою Предславою Рюриківною (“Роман поча пущати дчерь Рюрикову, хотяшеть постричи”[277]). Про розрив волинського князя з дружиною пише і польський хроніст Вінцентій Кадлубек.[278]
Дізнавшись про переговори Романа з чернігівськими князями і не сподіваючись на власні сили, Рюрик Ростиславич звертається за підтримкою в Суздаль, а сам відсилає до Володимира-Волинського хресні грамоти, що означало розрив його відносин з Романом. Відчуваючи реальну небезпеку для себе, князь Роман наприкінці серпня – на початку вересня 1195 р. вирушає до Кракова, де сиділи його двоюрідні по матері брати малолітні сини Казимира “Справедливого” Лешко та Конрад та їх мати вдова Казимира Олена Ростиславна, рідна сестра київського князя Рюрика.
Князь Роман запропонував своїм малопольським союзникам виступити разом проти “кривдника” Рюрика, однак ті в цей час знаходились під реальною загрозою втратити власний трон. Кракову знову загрожував Мешко Старий. “И рекохом, – пише літопис, – ему Казимеричи: мы быхом тобе раде помогле, но обидить нас стрый свои Межька, ищеть под нами волости а пережи оправи нас, а быхом быле вси Ляхове не раздно, но за одинемь быхом щитом быле с тобою и мьстили быхом обиды твоя”.[279]
Битва на річці Мозгаві
Через декілька днів, а може тижнів на початку вересня 1195 р. у Малу Польщу вступило волинське військо на чолі з Романом. Пояснюючи мотиви цього кроку волинського князя, хроніст Вінцентій Кадлубек пише: “Meminit namque idem Romanus, quanta erga se Casimiri fuerint beneficia, apud quem paene a cunabilis educatus, eodemque, quo fungitur, ab eo principatu est institutus. Sciebat etiam, illis (Лешко і Конрад. – авт.) excitis, suae radici securim imminere, hinc a Mescone, si vicerit, illinc (на Русі. – авт.) a principe de Kiow, cuius filiam repudiaverut (Роман пам’ятав, скільки добра зробив йому Казимир, у якого з колиски виховувався, про князівство, яким він правив завдяки наданню Казимира. Знав він, якщо вони загинуть, то йому загрожує сокира. Тут від Мешка, а там від київського князя, з дочкою якого він розвівся)”.[280]
Немає, мабуть, вже потреби в черговий раз говорити про упередженість Кадлубка, який безпідставно підкреслює моральну залежність Романа від Польщі, перебільшує ступінь загрози Роману з боку Мешка та Рюрика. У вересні 1195 р. реальна небезпека загрожувала лише молодим нащадкам Казимира II. Допомога краківським князям для Романа була важливою у перспективі подальшої боротьби з суперниками на Русі, а головне за все, для посилення впливу на Польщу, що мало значення, перш за все, для зміцнення позицій Волині в Забужжі. Цікаво, що напередодні походу Роман здійснив нараду з своїм оточенням, під час якої заявив про своє бажання допомогти краківським володарям, щоб останні в свою чергу отримали змогу підтримати його у боротьбі з Рюриком.
13 вересня 1195 р. біля містечка Єнджеків на 80 кілометрів північніше Кракова [281] на березі річки Мозгава відбулася запекла, жорстока битва між військами великопольського князя Мешка та його суперників Лешка, Конрада та Романа Мстиславича. Події на Мозгаві знайшли докладне, але неоднозначне висвітлення в джерелах. Кадлубек розповідає про величезні втрати ворогуючих сторін, про загибель сина Мешка Старого Болеслава, про тяжке поранення Романа. Останнє викликало смятіння в лавах волинян, котрі відступили з поля бою. Проте, як далі відповідає Вінцентій, великопольський князь, засмучений великим горем, також покинув поле битви.[282]
269
Расовский Д. О роли черных клобуков в истории Древней Руси // Seminarium Kondakovianum. – T. 3. – Pragae, 1927. – C. 91-109;
Nadgrodzka-Majchrzyk T. Czarni kłobucy. – Warszawa, 1985;
Рычка В.М. Формирование территории Киевской земли (IX – первая треть XII вв.). – К., 1988. – С. 61–63.
270
ПСРЛ. – Т. 2. – С. 683.
271
Толочко П.П. Киев и Киевская земля в эпоху феодальной раздробленности XII – XIII вв. – К., 1980. – С. 182;
Котляр М.Ф. Як і чому настала удільна роздробленість на Русі. – С. 92.
272
ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 683.
273
ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 684.
274
ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 685–686.
275
ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 686.
276
Крип’якевич І.П. Галицко-Волинське князівство. – К., 1984. – С. 89.
277
ПСРЛ. – Т. I. Лаврентьевская и Суздальская летопись по Академическому списку. Издание второе. – Л., 1926–1928. – Стб. 412–413; пор.
Бережков Н.Г. Хронология русского летописания. – Москва, 1963. – С. 85.
278
Vincentii Chronicon. – L. 4, 23.
279
ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 686–687.
280
Vincentii Chronicon. – L. 4, 23.
281
Kürbis B. Komentarz. – S. 215.
282
Vincentii Chronicon. – L. 4, 23.