Історичні витоки українського лицарства

Саме у цей момент жіноча вірність своєму чоловікові переростає в благородне заступництво за всіх воїнів-лицарів, оборонців Вітчизни. І від цього образ Ярославни набуває ще більшої монументальності, трансформуючись у звитяжний образ Матері — Рідної Землі. Рідна земля завжди допоможе, завжди порятує!

І ось космічні стихії, з їхньою незбагненною силою, могутністю, величністю й містицизмом, виконують прохання скорботної жінки: Заграло море опівночі, ідуть смерчі млою: Ігореві князю бог путь явить із землі Половецької на землю Руськую, к отчому золотому столу.

Недаремно образ Ярославни належить до найяскравіших, найпое-тичніших і найблагородніших жіночих образів не тільки героїчного лицарського епосу, а й світової літератури.

Таким чином, в історії східноєвропейського лицарства IX–XIV ст. в основному прослідковуються ті ж тенденції у ставленні лицаря-воїна до жінки-дружини, що й у західноєвропейському лицарстві. На ранньому етапі, в ІХ-Х ст., жінка постає бажаною здобиччю на війні, у сім'ї ж цілковито підкоряється чоловікові. Поступово, зі становленням лицарства і оформленням його у специфічну військову елітну касту, ці відносини розвиваються, набуваючи більш привабливих для жіноцтва ознак. Хоча східноєвропейське лицарство не створило свого культу служіння дамі серця, зате його ставлення до жінки (як до коханої чи до дружини) було позбавлене тієї вигадливості, химерності, пишномовності, що побутували у його західноєвропейських побратимів. Замість служіння дамі в Київській Русі поміж воїном-лицарем і жінкою існували кохання, церковний шлюб, любов і повага в сім'ї, у котрій адекватно виховувалися й діти — майбутні лицарі.

Розпочинаючи дослідження проблематики ставлення козака-воїна до жінки, одразу ж варто зауважити наступне. По-перше, українське козацтво як відверто специфічна військова верства зароджувалося, формувалося і розвивалося впродовж багатьох століть (XIV–XVIII), а якщо ж розглядати і кубанських козаків, то хронологічні рамки існування українського козацтва охоплюватимуть і XIX — початок XX ст. По-друге, за цей значний історичний проміжок часу українське козацтво набувало одних ознак і втрачало інші. Так, козацтво в період свого змужніння і найбільш незаперечної могутності (початок — середина XVII ст.) було вже неоднорідним, нараховуючи у своєму складі орієнтовно три великі групи. О.Субтельний пише: «На початок XVII ст. існувало три чітко не розмежованих категорії козаків: заможні реєстрові козаки, які пішли на службу до уряду; запорожці, що жили поза межами Речі Посполитої, та величезна більшість козацтва, яка мешкала у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визнаного статусу».

Спочатку ми розглянемо роль, яку відіграло жіноцтво у зародженні козацтва, згодом дослідимо ставлення українських реєстрових і нереєстрових козаків до жінок і на завершення — ставлення до них запорожців.