Історичні витоки українського лицарства

Тому для задоволення своїх фізіологічних потреб воїни-звірі нерідко викрадали жінок, — традиція, що виявилися досить живучою. Так, у скандинавських сагах є згадки про берсеркерів, що в нападах шаленої люті тероризують місцеве населення, чинять різні насильства, викрадають жінок.

Отже, в стародавніх германців у час зародження первісних європейських лицарських ватаг (І—IV ст. н. е.) бачимо неоднакове ставлення чоловіка-воїна до жінки-дружини. В одному випадку, коли чоловік-воїн — людина сімейна, воно характеризується коханням, повагою до жінки-коханки, жінки-матері, жінки-господині. Причому подібне ставлення до жінки як до рівноправної поважної особи домінує в архетипі стародавніх германців. В іншому випадку, коли чоловік-воїн — насамперед професійний вояк, так званий берсеркер, воїн-звір, у його ставленні до жінки переважають тенденції жорстокості, зневаги, насильства. Ці два підходи й розвиваються у західноєвропейському лицарстві, причому на ранньому етапі панував другий підхід, на пізньому — перший.

У ранню лицарську епоху в VIII–X ст., ще до хрестових походів, жінка займала принизливе становище в сім'ї, цілковито підкоряючись своєму чоловіку-лицарю. Цих воїнів-грубіянів зовсім не приваблювало тихе сімейне життя, і на жінку вони звертали дуже мало уваги. Так, наприклад, барон при одруженні намагався лише зміцнити свої зв'язки й придбати по можливості більшу кількість ленів (землі з селянами, за яку він ніс службу); для цього він прагнув одружитися на багатій нареченій, і ані краса її, ані кохання не відігравали тут ніякої ролі.

У свою чергу, великі сеньйори бажали передати свої лени сильному лицарю, здатному ефективно нести військову службу, й тому примушували удовиць і дочок-спадкоємиць швидше виходити заміж, у багатьох випадках насильно нав'язуючи їм своїх улюбленців. І на найвищих рівнях спостерігалась ідентична ситуація: король радо віддавав вільні лени разом із їхніми спадкоємицями баронам, котрі бездоганно слугували йому. Тому лицарі вважали своїх жінок необхідним тягарем, оскільки жінки мали народити їм синів-спадкоємців. Ось як звертається барон до своєї жінки в одному з лицарських романів: «Ідіть же у ваші золочені розписні покої, відправляйтеся до себе і там робіть, що вам завгодно: пийте, їжте, вишивайте килими, розшивайте їх шовком і пам'ятайте, що вам нема діла ні до чого іншого».

І дійсно, тогочасні жінки проводили свій час у жіночих кімнатах за вишиванням, виходячи на люди лише у святкових випадках. Законодавство не вважало їх повноправними членами суспільства. Так, вони не мали жодної можливості ані виступати в суді, ані укладати контракти без згоди своїх чоловіків. Чоловік же був повноправним господарем жінки, і траплялися випадки, коли навіть за законом він одержував право завдавати їй побоїв. Так, у лицарському епосі нерідко оповідається, як залізні руки лицаря розбивали до крові ніжне обличчя своєї дружини.

Проте й жінки у ті далекі часи були під стать своїм грубіянам-чоловікам. Різкі, нестримні, палкі у своїх захопленнях, вони були істинними дочками свого часу. Так, наприклад, одна з них зверталася до свого імператора: «Мій чоловік помер, до чого ж тут траур. Вже з часів Мойсея існує такий порядок, що одні живуть, інші помирають. Найдіть мені чоловіка, котрий був би могутнім, він мені необхідний, щоб захищати мої володіння».

Саме таких жінок, які своєю мужністю, міцністю духу і тіла нагадують воїнів, опоетизовували лицарські романи, ставлячи за взірець іншим. Такою поставала і Гібур — дружина лицаря Гільома Орансько-го. її чоловік брав участь у битві при Алікане, де християнські лицарі були вщент розбиті, він же лише дивом врятувався. Переодягнений в арабський панцир, переслідуваний ворогом, він просить охорону впустити його до свого замку. Але Гібур, хоча й упізнавши його, відповідає, що чоловік її ніколи втечею від ворога не рятувався. У результаті знесилений Гільом повторно вступає у бій, перемагає і визволяє полонених християн. Проте й надалі Гібур не впускає його до замку, вимагаючи, щоб він, важкопоранений і стомлений, їхав до Парижа за підмогою з метою помсти ворогові. На застереження Гільома, що він боїться залишати її одну, вона відповідає: «Я одна зумію витримати облогу турків, я підіймусь на укріплення і зверху буду вбивати їх. Йди!»

Отже, у ранній період лицарства ставлення до жінки було, так би мовити, зовсім не лицарським; це було ставлення господаря до свого підлеглого, рабовласника — до рабині. Поваги удостоювалися лише жінки, котрі дорівнювали лицарям своєю мужністю, вражаючи силою духу і тіла.

Проте спливав час, лицарство розвивалося, розпочалася епоха хрестових походів, що докорінно змінила життя лицарів. Посилився військовий, торговельний, культурний взаємозв'язок не тільки поміж християнським Заходом і мусульманським Сходом, а й поміж різними частинами великого християнського світу. Починає формуватися лицарське європейське братство.

Поступово військові походи почасти змінюються лицарськими турнірами (переможець яких, окрім великого грошового призу, зброї переможених, користується привілеєм вибору цариці турніру), що їх влаштовували королі й багаті феодали, а військова наснага лицарів замість війни задовольняється світською грою. У цьому руслі з лицаря-воїна ХІ-ХІІ ст. поступово виростає лицар-придворний. Грубий барон, який раніше тільки й мріяв про війну та полювання, перетворюється на неперевершеного лицаря своєї дами, вихованого, гарно вбраного, з білими руками і підстриженими нігтями. Схиляння перед сильними витязями, що згинають однією рукою підкову і підіймають у повному озброєнні лицаря, відступає перед стрункими, квітучими юнаками, з тонкою талією, ніжним кольором обличчя і м'якими рухами.