Історичні витоки українського лицарства
- Автор: Фігурний Юрій
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Історичні витоки українського лицарства». Краткое содержание книги:
Київ, Видавничий дім «Стилос» 2004
ББК 63.3(4УКР)41-46 Ф 49
Ставлення до жінки в суспільстві аріїв яскраво відбилося у священних гімнах Рігведи, зокрема у гімнах, присвячених Ушас — богині світанку, ранку. Вони зазвичай створювалися професійними поетами-жерцями, ріші, проте звертає на себе увагу, що поетом міг стати і воїн-кшатрій, який мав до цього великий хист.
Недаремно ранок, світанок у індоаріїв став парафією не бога чоловіка (оскільки вони відчували і в світанковій імлі, і в рожевих хмарах лазурового неба незбагненну жіночу красу), а красуні богині — чарівної звабниці, вірної дружини.
Вот словно прекрасная женщина, Приближается Ушас, доставляя наслаждения. Как не имеющая брата, она идет навстречу мужчинам. Она подобно взошедшей на подмостки, чтобы приобрести богатства. Она — как нарядная жена, жаждущая мужа. Ушас, как любовница, выставляет грудь.
В історії людської цивілізації саме жінка виявлялася тим таємничим каталізатором, який прискорював падіння одних держав і створення інших, тим незримим важелем, який рухав народами і володарями, тією могутньою силою, яка штовхала людство до прогресу. І тому пророче звучать слова арійського ріші, якщо розуміти під богинею світанку Ушас — Жінку, жінку-матір, жінку-дружину, жінку-коханку, жінку-політика.
В індоаріїв існувала традиція, що коли чоловік помирав чи був убитий на полі бою, його вірна дружина мала право на добровільне самогубство, щоб супроводити свого коханого і разом з ним відродитися до нового життя.
Про це однозначно свідчать парні різностатеві поховання стародавніх індоаріїв-скотарів, які займали на початку II — в середині II тис. до н. е. територію від Уралу до Тянь-Шаню (так звана андронівська археологічна культура). Так, близько 2 % андронівських могил становлять парні поховання, у котрих чоловік на лівому, а жінка на правому боці застигли, поєднавшись у вічних обіймах. Донедавна панувала точка зору археолога М.Артамонова, що в могилі була насильно похована рабиня чоловіка. Проте якщо використовувати ведійські джерела, то можна прийти до зовсім інших висновків. Скажімо, у першій книзі Махабхарати (героїчного епосу індоаріїв) розповідається, що після смерті родоначальника роду Пандавів — Панду — його молода жінка Мадрі — мати близнюків Накули і Сахадева — добровільно зійшла за чоловіком на поховальне вогнище, здійснивши так званий обряд саті.
У третій книзі розповідається про героя Сатьявана, котрий, будучи приреченим богами на смерть, зустрівся віч-на-віч із всемогутнім богом смерті Ямою, який прийшов з мотузкою, щоб зв'язати й убити героя. Але його юна дружина Савітр, вірно кохаючи чоловіка і ніколи з ним не розлучаючись, зважилась піти з ним за богом смерті. Така відданість, вірність і краса молодої дружини розчулили Яму, і він дарував їм життя.
Якщо судити за текстами Махабхарати, Атхарваведи і Рігведи, звичаю саті (самоспалення) ніколи жорстко не дотримувалися. Самогубство замінювалося символічним актом: удова лише лягала поряд з померлим чоловіком справа, як і в андронівських похованнях. Згодом у іраномовних народів цей звичай трансформувався у інший спосіб: там удова клала свою відрізану косу. Так ще досі роблять жінки скотарів-курдів; донедавна цей обряд був поширений в Осетії.
Судячи з поховань андронівських жінок, їхня зачіска являла собою дві коси, що спускалися нижче пояса і були зв'язані між собою тесемкою із бронзовими прикрасами — накосниками. У подальшому ці деталі жіночого костюма збереглися в Середній Азії у скотарів — саків — і в землеробів — бактрійців і согдійців. Дві коси були характерною ознакою зачіски персіянок Ахеменідського царства. Жінки інших стародавніх східних народів таких кіс не мали, зате вони досі відомі в усіх індоєвропейських народів, у тому числі і в українців.
Обряд добровільної смерті удови для спільного поховання з чоловіком був відомий також іншим індоєвропейським народам. Геродот, приміром, розповідає, що таким чином діяли жінки відомих поважних фракійців та сусідів іранців — скіфів.
Отже, за чоловіком йшла на добровільну смерть зовсім не рабиня, а повноправна любляча жінка, яка вірила, що це надасть їй змогу відродитися в інших життєвих формах разом зі своїм чоловіком.
Тож можна підсумувати, що в суспільстві індоаріїв чоловік і жінка були рівноправними партнерами, розподіляючи обов'язки: коли чоловік-воїн вирушав на битву з ворогом, жінка оберігала сімейне вогнище і виховувала дітей.
У «Нартах» — героїчному епосі осетинського народу — зображуються і жінки героїв-нартів. Молоді воїни-нарти полюють, ходять у військові походи (болци), а коли настає час, шукають собі наречених. Здійснюючи під час таких пошуків видатні подвиги, вони знаходять свою чарівну половину:
Всех солнечньїх ты лучше дочерей
Красу твою могли б воспеть и в песнях. З-поміж жіночих образів героїчного нартського епосу найбільш яскравим постає образ Сатани. Цікаво, що батьком її був бог Уастир-джі — покровитель усіх воїнів і подорожуючих, котрий завжди надавав допомогу героям-нартам у час скрут та випробувань. Його розумна донька теж завжди дає цінні поради воїнам-нартам, отож до неї постійно звертаються за порадою прославлені нарти Уризмаг, Батрадз, Созирко та інші герої. Мудра Сатана неодноразово допомагала нартам у важкий для них час і рятувала їх від смерті. Наприклад, у героїчному сказанні «Смерть безіменного сина Уризмага» Сатана порятовує нартів від голодної смерті, оскільки в урожайні роки вона зробила великі запаси харчів:
И вот теперь глубокие подвальї У нас полньї запасов небывальїх Всем зтим славних нартов угостим Погибнуть нашим нартам не дадим.
Образна постать Сатани — розумної, мудрої жінки і вправної господині — надзвичайно популярний і зараз серед осетинського народу. І коли кажуть: «Наша господарка — Сатана», — це найкращий комплімент жінці в устах кожного осетина. Сатана є уособленням вірної дружини, надійної помічниці, справжньої берегині домашнього вогнища. Тому, вирушаючи у далекі та тривалі походи, воїн-нарт був упевнений, що його дім, його діти у надійних люблячих жіночих руках:
А ты, жена, храни ключи от дома' Зневага до жінки вважалася тяжким злочином і суворо засуджувалася в народі. Скажімо, у сказанні «Син кульгавого велетня» герой Батрадз під час спільного нартського танцю (сімда) зламав руку і ногу синові велетня за його ганебну поведінку. Батько-велетень так пояснив це своєму синові:
Жінка в героїчному нартському епосі зазвичай виступає як сильна, владна істота, що користується неабиякою особистою свободою і самостійністю. В суворому житті вона дійсно є рівноправним партнером сміливому, хороброму воїну-нарту. Саме такою і постає Агунда, котра безапеляційно відкидає претендентів на її руку і обирає собі нареченого лише того, що їй сподобався.
У стародавніх германців, повідомляє К.Тацит, юнаки досить пізно пізнають жінок, з огляду на що їх чоловіча сила зберігається не витраченою. Германці також не поспішають віддавати заміж і дівчат, тому вони вступають у шлюб настільки ж міцними й здоровими, як і їхні чоловіки, а сила батьків передається їхнім дітям.