Історичні витоки українського лицарства

Благоговіння перед жінкою, чи, краще сказати, перед дамою (оскільки воно винятково торкалося лише шляхетського, лицарського стану) започаткувало свій відлік у Південній Франції, в Провансі, і звідси, поряд з іншими лицарськими засадами, поширилося усією Західною Європою. Прованс став джерелом лицарства, при цьому саме там розквітла його світська, куртуазна сторона. Наскільки північний француз поставав зразком «вихованості» для іспанця, англійця, німця, настільки провансалець сам був взірцем для північного француза. Ось як описував сучасник різні типи лицарів: «Лицарі мають багато гідних».

Провансальськими лицарями-трубадурами була вибудована цілісна система ступенів у служінні дамі, яка складалася з чотирьох ступенів-сходинок на вершину служіння дамі. Перший ступінь — кохання того, хто вагається. Другий — кохання того, хто просить, молить. Третій — того, кого почули. Четвертий — кохання друга, обранця.

Поступово служіння дамі виродилося в комедійний фарс. Це чітко простежується на прикладі німецького лицаря Ульріха фон Ліхтенштейна, який жив у другій половині XIII ст. Це була розніжена, розпещена і пуста людина, що все своє життя присвятила служінню дамам, яке, з одного боку, вона возвела в абсолют, а з іншого — перетворила його у посміховисько. Маючи власну сім'ю, він увесь свій вік протинявся по турнірах, присвятивши все життя тому, щоб бути прийнятим у лицарі улюбленої дами, котра його на дух не терпіла і зневажала будь-якими засобами. Врешті-решт він досягнув свого, дама змушена була надіслати йому свій перстень, проте згодом вона його настільки образила, що він був змушений зоставити її у спокої і розпочати служіння іншій, більш поблажливій дамі.

Отже, в XII–XIV ст., у період розквіту західноєвропейського лицарства, зароджується і розвивається так зване «служіння дамі серця», що характеризувало дуже високий рівень відносин між воїном-лицарем і жінкою, бо саме кохання надихало лицаря на подвиги, виховувало в ньому найкращі людські почуття, розкривало його загрубіле серце для ніжності і любові. Але поступово це служіння набуло застиглих форм моди, звичаю. Так високогуманний зміст (кохання лицаря і жінки) зник, залишивши по собі пустопорожню форму блискучої лощеної традиції, лицарський комедійний фарс.

Лицарство Київської Русі не створило свого культу служіння дамі серця, але, з іншого боку, і не опустилося до перетворення таїнства кохання у моду, у звичай, у пафос.

Українське лицарство міцно зберігало традиційну слов'янську повагу до жінки, жінки-коханки, жінки-матері, жінки-господарки. Краще вірно любити власну дружину, віддано захищаючи її честь і гідність у битвах з ворогом, аніж чинити так, як чинили західноєвропейські лицарі, котрі, маючи власну жінку, улюблену чи нелюбиму, обов'язково мали служити якійсь дамі (будь-якій жінці, тільки не власній дружині). Навіщо така роздвоєність? Русичі були більш практичними і більш людяними у ставленні до жінок. Кого отримували у дружини, того кохали, поважали і леліяли.