Історичні витоки українського лицарства
- Автор: Фігурний Юрій
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Історичні витоки українського лицарства». Краткое содержание книги:
Київ, Видавничий дім «Стилос» 2004
ББК 63.3(4УКР)41-46 Ф 49
Так, Д.Яворницький повідомляє, що заборона введення жінок у Січ поширювалася не тільки на запорожців, але і на сторонніх осіб, які постійно чи тимчасово проживали в козацькій столиці. Так, якось під час чергової російсько-турецької війни XVIII ст. Січ відвідав російський підполковник Глєбов з дружиною і деякими іншими жінками. Козаки, дізнавшись про це, без вагань зажадали від підполковника видачі їм жінок для покарання. Глєбов з великими зусиллями уладнав цю справу, відкупившись від покарання тим, що виставив козакам декілька бочок горілки. Але після цього він змушений був швидко вивезти жінок за межі Січі. Традиція заборони введення жінки в Січ так ретельно оберігалася серед запорожців, бо в них існувало повір'я, що як тільки нога жінки ступить в Січ, настане кінець усьому Запорожжю.
На Запорожжі нерідкими були випадки, коли козаки викрадали, підманювали для своїх чоловічих потреб дівчат та жінок з Гетьманщини, з Польщі, про що свідчать слова відомої української пісні:
Траплялися також випадки, коли жінок або дівчат купували в інших пройдисвітів, як це видно, наприклад, з народного переказу: «Тоді так було, що оце підмовить дівку, завезе на Запорожжя, продасть, а сам вернеться. Мені один признававсь: «Я, — каже, — продав Варку, то й каюся, і не буду до віку жениться». І не женився».
Ймовірно, все це релікти тих стародавніх традицій, згідно з якими внаслідок заборони доступу жінок у первісні чоловічі військові громади чоловіки-воїни нерідко практикували викрадення осіб жіночої статі. Проте вже у середньовіччі ця тенденція набула вигляду поодиноких випадків.
Про те, що жінка не допускалася у святая святих запорозьких козаків — у Січ — досить колоритно співалось у народній пісні: Жінок в Січі немає, Всяк те добре знає.
Тим не менш, ставлення до жінки, її честі було серед запорожців на досить високому рівні. Повага до жіночої честі, жіночого доброго імені оберігалася неписаними запорозькими законами, про що свідчать витяги з кримінального судочинства запорожців, наведені А.Скальков-ським: «Про образу. Наказ самарському полковнику: «Самарчицька мешканка Ганна Перехристка, як нам подаєте, козаком куреня Канівського Федором Маляром зганьблена не по пристойності; так як цей порок не тільки до неї, Перехристки, а до знеславлення і всього війська Запорозького простирається; ви ж його зіслали до повороту з Кодака, тому вам, пане полковнику зі старшиною, повеліваємо цього Маляра відшукати, і щоб інші таких непристойних гидот чинити не відважувались, на страх іншим публічно на базарі киями покарати і нам рапортувати по виконанні. 1772 року грудня.
В іншому випадку один з мешканців запорозького поселення Лебедівки (Протовчанська паланка), будучи звинуваченим якоюсь жінкою в гріху, що найжорстокіше карався в Запорожжі, зазнав тяжкого покарання. Із помсти він не тільки убив цю жінку, а ще й по-звірячому ножем порізав і в тому злочині у паланці зізнався. Узятий під арешт і відправлений у Січ, він був відданий до суду, причому від смерті його врятувало лише те, що він був одружений і мав малолітніх дітей. Його лише жорстоко покарали киями, зробили часткову конфіскацію майна і відпустили додому.
З наведених прикладів видно, що парубоче, неодружене життя запорожців обумовлювалося самим ладом їхнього особливого військового устрою. Повністю мілітаризоване товариство вимагало від кожного козака зречення усього особистого. Інтереси військової громади набували абсолютного панування над особистими, власними потребами. Щоб сповна виконати свій відповідальний обов'язок лицарсько-козацького життя, запорожцеві необхідно було відмовитися від будь-яких сімейних обов'язків, стати відданим членом запорозького козацько-чернечого братства, подібного європейським лицарсько-чернечим орденам. Тому що, за Євангелієм, «неодружений думає про Господа, а одружений — про жінку». Козаки ж любили приказувати: «Лицарю і лицарська честь: йому треба воювати, а не біля жінки пропадати».
Отже, своєрідне ставлення запорожців до жінок, їхній звичай залишатися неодруженими пояснюється насамперед майже безперервним перебуванням їх у військовому стані. Ведучи тривалі війни, постійно стикаючись із смертю, запорожці і не могли мріяти про тихе сімейне життя. Лише вирішивши завершити свою військову кар'єру, січовик з честю залишав Січ, одружувався і жив чи на території Запорожжя чи у Гетьманщині. Але як би там не було, запорожці здебільшого з повагою ставилися до жінок, оберігали їхню честь і їхні особистісні права.
Таким чином, у ставленні чоловіка-воїна до жінки-дружини в індоєвропейській традиції простежуються дві тенденції. Перша, більш рання, пов'язана з традиціями первісних чоловічих військових громад, куди було заборонено вступати жінкам. Це провокувало чоловіків-воїнів до викрадання жінок для задоволення своїх фізіологічних потреб. Ця тенденція тією чи іншою мірою відобразилася на становленні комітатів, ранньолицарських середньовічних ватаг (дружин), згодом — у західноєвропейських лицарсько-чернечих орденах і в своєрідному устрої Запорозького козацького братства. Друга тенденція, більш пізня, пов'язана з оформленням інституту моногамної сім'ї, утвердженням жінки як рівноправного партнера чоловікові, формуванням у суспільстві традицій абсолютизації жінки-матері, жінки-господині. Ця тенденція панувала в індоєвропейських народів у всі часи. Коли чоловік-воїн (професіонал) воював, то біля сімейного вогнища чекала на нього його кохана, його господиня, мати його дітей. Впродовж століть обидві тенденції перепліталися, взаємодіяли, але спільним для них зоставалось те, що і чоловік-воїн, чи то запорожець, чи то козак-реєстровець, не могли зрештою обійтися без жінки.
Козацьке побратимство
Досліджуючи витоки козацької культури, неможливо залишити поза увагою і побратимство.
О.ГІавлов наголошував, що звичай побратимства в стародавні часи був загальним для всіх індоєвропейських народів. Побратимство виникло на ґрунті первісної родової общини і набуло звичаєво-правового характеру братерської спілки двох або декількох осіб, які не були близькими, кровними родичами. Його ціль — тісний зв'язок між побратимами з метою взаємодопомоги. Цей звичай особливо поширився в часи розкладу родового ладу і зародження станово-класових суспільств (протодержав). Відбувалося формування ватаг воїнів на чолі з вождями, які базувалися на традиціях чоловічих таємних спілок як однієї зародкової форми примітивної державної влади. Члени військових ватаг, які були відірвані від общини і сім'ї, не знали інших зв'язків між людьми, ніж родинні. Тому вони намагалися не тільки відтворити втрачені родинні стосунки, але за допомогою штучного споріднення консолідувати первісні військові об'єднання.
Обряд побратимства супроводжувався клятвою і різноманітними символічними ритуалами. Побратими пили змішану з вином кров один одного, спільно вживали галюциногеннпй напій, ритуальну їжу, обв'язувалися одним поясом, обмінювалися подарунками тощо. Так поступово із розрізнених воїнів-вигнанців з різних родових общин формувалось військове братство, засноване на родинних засадах, праобраз варварських комітатів-дружин і ранньосередньовічних лицарських ватаг. Видобування крові і нанесення знаків і рубців на тілі посвячуваних було символом прийому не тільки в родове об'єднання, а й у військову спілку — дружину побратимів. Також воно присутнє і в обряді ініціації нового члена в громаду.
Ю.Ліпперт стверджував, що родинною ознакою для первісної людини була насамперед тотожність крові. Майбутні побратими вірили, що навіть штучне змішування крові повинно створювати нову родинну спорідненість. М.Харузін наголошував, що кров того, хто вступає в родову общину, повинна бути змішана з кров'ю сина роду. Ці звичаї мають одночасно юридичне і релігійне значення: вони є й засобом для юридичного вступу інородця в споріднену групу, і священним символом єднання. Разом з тим, братська спілка укладається не тільки шляхом змішування крові, але і віддаванням будь-чого, що невід'ємно належить особі, як, наприклад, волосся, частин одягу, яких-небудь подарунків. Ось тому побратими обов'язково обмінювались подарунками.