Історичні витоки українського лицарства
- Автор: Фігурний Юрій
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Історичні витоки українського лицарства». Краткое содержание книги:
Київ, Видавничий дім «Стилос» 2004
ББК 63.3(4УКР)41-46 Ф 49
Козацькі прапори набирали різноманітної форми (існували трапецієвидні, прямокутні і трикутні полотнища), у кольорах переважали різні відтінки червоної барви. Хоча варто зауважити, що в українських козаків упродовж тривалого часу не було єдиного типу козацьких корогв, а панувала цілковита довільність і щодо барв прапорів, і щодо зображених на них геральдичних знаків. Так, у 1651 р. під Гомелем козацькі прапори були такі: один червоний з білим хрестом і білою обвідкою, один червоний, три білих, два чорних, два жовто-блакитних. А в 1655 р. під Львовом за Б.Хмельницьким несли червону корогву і другу — з образом св. Миха-їла, що пробиває змія. За свідченням польського очевидця, за гетьманськими корогвами несли ще близько 34 стягів: на них було відкарбовано герби майже всіх воєводств і повітів, за винятком польського білого орла в короні. Д.Яворницький, описуючи чотири старовинні козацькі корогви, зазначав, що одна з них ткалась із подвійного оксамиту, з однієї сторони червоного, а з другої — зеленого кольору; три ж інші корогви були білими, виготовленими із звичайного полотна.
Незважаючи на різноманітність форм і кольорів козацьких прапорів, спільною для більшості знамен була присутність червоного кольору — кольору військової верстви воїнів-професіоналів — і білого — кольору, котрий (як уже зазначалося вище) символізував християнство, а козаки, як відомо, завжди вважали себе вірними захисниками християнської релігії. Власне, у такий спосіб символічна гама червоної і білої барви поєднувала козаків-запорожців та європейських лицарів-ченців. Скажімо, велика корогва запорожців у XVIII ст. зоставалась червоною із зображенням з одного боку архангела Михаїла, а з другого — білого хреста із золотим сонцем, півмісяцем і зірками. Прапори куренів і паланок були здебільшого малиновими, а під час морських походів використовувались особливі прапори: білий — із зображенням св. Миколая і червоний — із зображенням козацького корабля.
Подібна червона корогва зберігається в Ермітажі (Санкт-Петербург). На ній зображено великого двоголового орла, архангела Михаїла з вогненним мечем у правій руці, Спасителя, який благословляє козаків на бій, і дещо нижче — військового козацького корабля із запорожцями.
Повага до бойового козацького прапора промовисто відбилася в народній думі «Самійло Кішка». Запорозький кошовий Кішка, потрапивши у полон, тривалий час пробув у турецькій неволі на галерах. Проте, попри всі негаразди, він зберіг червоний козацький стяг. Коли, використавши сприятливу можливість, козаки-невільники повстали, знищили турецьку залогу і відпливли додому, Самійло почепив його на галері:
Українськи козаки юбили і поважали червоний колір і широко використовували одяг «на козаку жупан червоненький»38 — та військове спорядження червоного кольору. Так, Іван Коновченко, виїжджаючи на бій з ворогом, зодягав найкоштовніше своє вбрання, в тому числі «і червоні тиляги під еребром, під златом». А в одній з історичних пісень співається, що нап'яли козаченьки червоний намет.
Невипадково в українських народних піснях козацьке військо порівнюється з квітучим, червоним маком:
У пісні ж про взяття козаками турецької фортеці Варни розповідається, що червона китайка набула значення романтизованої винагороди за козацькі бойові заслуги:
— Ци би я войська на приодягла
Червоною китайкою
За заслугу козацькою?
Червона китайка виступала у фольклорі символом українського козацького лицарства:
У народній пісні про смерть полковника Морозенка червоний мак, що розцвітає у цей день, віщує криваві події і смерть героєві-козакові. Вороги, упіймавши Морозенка за червону жупанину, живцем вийняли з нього кривавеє серце:
— Познімали з Морозенка Всі червоні стрічки, Куди везли Морозенка — Там червонії річки.
Козацькі поховальні обряди завжди супроводжувалися уведенням червоного кольору, що символізував належність полеглих козаків-лицарів до військового стану воїнів-професіоналів. Цю стародавню традицію щонайповніше збережено в українській народно-поетичній творчості. Тіло полеглого козака покривали «червоною китайкою», а «у головоньках червоний прапор» ставили.
Оскільки бойовий червоний прапор не міг зоставатися на могилі полеглого, то, освятивши ним могилу, його забирали з собою. Проте козаки саджали на могилі козака червону калину, яка уособлювала, імовірно, символ живого червоного бойового козацького прапора, символ нев'янучої козацької військової доблесті і слави:
Така роль калини не випадкова. В Україні її широко використовували в «перехідних» обрядах — родильних, весільних, поховальних, які поставали супровідним атрибутом переходу людини від одного стану життя до іншого.
Отже, традиція використання червоного кольору, будучи започаткованою ще у V тис. до н. е. і наповнюючись на кожному історичному етапі розвитку військової верстви новим соціально-політичним смислом, тягнеться не перериваючись вздовж усієї історії індоєвропейських народів. Червоний колір в індоєвропейській мілітарній і культурній надбудовах стверджує себе уособленням крові, вогню, війни, ознакою належності до стану воїнів-професіоналів, символом провідної військово-аристократичної верстви. В Україні ця традиція дожила до козацьких часів.
Відносини між чоловіком-воїном і жінкою-дружиною в культурі українського козацтва
Важким і напруженим було життя воїна-індоарія в прадавні часи. Інтереси племені вимагали від нього постійно перебувати у повній бойовій готовності й у будь-який момент забезпечити захист своїх одноплемінників від ворожих нападів чи, навпаки, бути в змозі атакувати, розбити військові загони іншого племені і завоювати нові землі, пасовища, великі гурти худоби. Тим самим воїни здобували славу і почесті, плем'я — нові території і можливість процвітання.
Дуже важливіш джерелом матеріального добробуту суспільства аріїв Рігведи (середина II — середина І тис. до н. е.) була військова здобич: худоба, пасовища, полонені та чимало іншого. Війни провадились постійно, і, просуваючись в глиб Індії, племена аріїв захоплювали усе нові й нові багатства.
Увійшовши в Індію (вочевидь, приблизно у середині II тис. до н. е.), арії не становили єдиного народу. Це були маленькі племена, що укладали між собою тимчасові нетривкі союзи, причому основу суспільства складала патріархальна сім'я, у котрій жінка користувалася авторитетом і свободою. У той час, як голова родини брав участь у бойових походах, воював (чи був він воєначальником, чи простим воїном), саме на його дружину лягав відповідальний обов'язок збереження сімейного вогнища, виховання дітей.
Цікаво, що існував спільний для багатьох різних індоіранських народів особливий ритуал вселення у новий дім. Так, першою у нього входила господарка, яка несла наповнений по вінця посуд, а згодом святково запалювала нове домашнє вогнище зі старого житла. Взагалі, домашнє вогнище вважалося сімейною святинею. Навколо нього здійснювали винос померлого перед похороном, водили молоду наречену, коли вона уперше вступала в дім. Саме над сімейним вогнищем складали урочисті клятви, а загроза зруйнувати сімейне вогнище й досі уважається найжахливішим прокляттям в Осетії. Господар (на санскриті — «дампаті», а в Авесті — «нманопаті» — «господар дому», від індоєвропейського «потіс», «паті» — дієздатний господар) і господиня дому («нманопаті») здійснювали біля сімейного вогнища жертвоприношення. В Індії побутувало два типи вогнищ: жіноче — кругле господарче і чоловіче — прямокутне культове.