Чаликушу

Мої коліна стали безвольні, і я злякалася, що випущу вервечку з рук.

— Я й не сподівався. Але приїхав сюди тільки ради тебе.

Я вже й не рухалася, але гойдалка літала так само шалено. Я обняла мотуззя й звела руки докупи.

— Злазьмо вже… Я впаду, — благала я.

Але Кямран не вірив, що я можу впасти.

— Ні, Феріде, — сказав він, — або ми разом упадемо й помремо, або я почую з твоїх вуст згоду на заручини.

його губи торкалися моїх кіс, моїх очей. Затремтіли коліна. Я не розводила руки, але вони самі попливли по мотузці донизу.

І я б упала, якби він не підхопив мене, тільки утримати мене було не під силу і йому. Вервечки скрутилися, і ми, утративши рівновагу, — полетіли вниз.

Розплющивши очі, я побачила себе в тітки на руках. Вона прикладала мені до чола мокру хустку й питала:

— Тобі болить, доню?

— Ні…— звела я голову.

— А чому ж ти плачеш?

— Хіба я плачу?

— На очах у тебе сльози.

Я притиснулася до тітчиних грудей і сказала:

— Мабуть, я заплакала ще перед тим, як упала.

За три дні ми поверталися до Стамбула. До нас приєдналися й Мюжгян з тіткою Айше. А тітка Бесіме, дізнавшись про це з синового листа, прибігла разом з Нед-. жміє зустрічати нас аж у Галата.

В перші тижні після заручин я уникала всіх і перш за все Кямрана. А він тільки про те й думав, щоб погуляти зі мною наодинці та порозмовляти. Мабуть, він мав на це право, все-таки наречений. Але що робити, коли я була найдурніша й найдикіша наречена на всьому світі. Варто було мені побачити, що Кямран іде в мій бік, як я кидалася навтікача, мов наполохана сарна, та так, що й стрілою не доженеш.

Через Мюжгян Кямранові було передано ультиматум: не розмовляти зі мною як з нареченою, інакше я не визнаю заручин.

Але Мюжгян не відставала від мене, а так само як і в Текірдазі, випитувала в ліжку:

— Ну чому ти, Феріде, так робиш? Це ж божевілля якесь. Ти його любищ до смерті, я знаю. А це, ж ваш найкращий час… Хто знає, які любі слова хотів би він тобі сказати…

Іноді ж вона не обмежувалася тільки цим, а гладила своїми тоненькими руками мене по голові й передавала слова Кямрана.

Я щулилася й відмовлялася слухати:

— Не хочу… Мені соромно й страшно…

Дивно, чи не так?

А Мюжгян говорила, що не може не розповідати. Мої нерви не витримували, і я починала плакати.

Та коли Мюжгян ішла спати, я на самоті промовляла самій собі Кямранові слова. Вони були мені мов пісня, і я засинала.

Тітка замовила для мене шлюбний перстень з гарним коштовним каменем, котрий аж ніяк не пасував до моїх подряпаних пальців. Цей сюрприз тітка приурочила до нашого повернення. Удома вона підвела мене до вікна, й перстень променисто засяяв на сонці, яке вже ховалося за гаєм. Я аж примружилась. І тоді подалася назад, сховавши руки за спину. А потім відчула, що червонію, й сама сховалася в затінок портьєри.

Тітка ж не могла второпати, чому це я з радощів не кидаюся їй на шию.

— Феріде, може, тобі не до вподоби?

— Дуже гарний, — відповіла я байдуже. — Дякую.