Чаликушу

— А де ж нашим бідним родичам взяти таких, щоб вас веселили? — не втрималася я.

Кямран зрозумів, кого я мала на увазі. Він схвильовано кинувся до мене з руками:

— Феріде?..

Але ті руки лишилися ні з чим. Я хутко проскочила між кузеном і бильцем й, перестрибуючи по дві сходинки, кинулася в сад, щось наспівуючи.

Нарешті одного дня Мюжгян все-таки зрадила.

Якось ми прогулювалися коло урвища край моря. Осіннє повітря було невимовно чисте, вночі йшов дощ. Шмат хмарини, схожої на туман, заступив сонце, і морське плесо зарябіло хвилястим поблимуванням.

Далеко виднілося кілька нерухомих, мов тінь, човнів.

Раптом я побачила, що дорогою йде Кямран. Либонь, не поїхав сьогодні нікуди.

Мюжгян сиділа на величезному пні й дивилася на море, отже, кузена не помітила. Я теж прикинулася, ніби не помічаю його, й повернулася до моря. Я не бачила Кямрана, не чула його кроків, але відчувала, що він іде прямо сюди, і мені стало моторошно.

— Чому ти замовкла, — обізвалася раптом Мюжгян.

Вона озирнулася й побачила Кямрана. Той був уже

зовсім близько. І не було жодної можливості уникнути цієї ранкової зустрічі.

— Ви й сьогодні не забули парасольки? — жартома запитав Кямран.

— Бо дощ може бути й сьогодні теж… — засміялася абла.

Кямран перевів розмову на те, що йому така погода до вподоби, — тиха й нерішуча, як її характер.

А Мюжгян, що розважалася була розкриванням парасольки, заперечила йому.

— Ні,— сказала вона, — така погода приємна, але наводить на людину сум. Та й у цю пору всі дні такі. А вже зима… Ви навіть не уявляєте, яка вона тут нестерпна… А батько звик, і його лякає вже сама тільки думка, що довелося б деінде їхати.

— Але ж не гудьте ці краї. Хто знає, може, ви ще одружитеся з якимось тутешнім багатирем, — пожартував Кямран.

— Не доведи господи, — аж головою похитала Мюжгян. Мабуть, сприйняла ці слова без жарту.

Раптом неподалік пройшов босий рибалка. Це був той самий дід, якому я назвалася Марікою. На голові в нього червонів той самий завій, що й минулого разу.

— Давно тебе не видно щось, Маріко! — гукнув він мені.

— Та ось готуюся поїхати якось з вами рибу ловити, — одказала я старому.

Та так розмовляючи і пішла з ним уздовж берега.

А коли повернулася, Мюжгян саме розповідала кузенові про ту Маріку. Закінчивши ж, ухопила мене за руку й вигукнула:

— Краще вже не мене, а Феріде залишимо в Текірда-зі? їй поталанило, сватається тут син одного рибалки, усі його називають їса-капітан. Не дивуйте, що рибалка. Там такий багатирі

Кямран посміхнувся.

— Хай навіть мільйонер, але ми не настільки демократи, чи не так, Феріде? Я — кузен і протестую.

Мюжгян, завжди стриману й таку розумну, сьогодні наче нечистий підштрикував. Уявляєте, що відповіла вона Кямранові?

— Але ж це ще не всі кавалери, — сказала вона. — Феріде судилася блискуча доля. Наприклад, один красний, мов ясне сонце, офіцер-кіннотник. Щовечора під’їжджає він до нашого будинку і гарцює на коні не тільки з великим хистом, а й небезпекою, а все щоб сподобатися Феріде. -