Чаликушу

Звичайно, якби я кинулася навтікача, ці пещені особи й верхи не догнали б мене. Але коли я втечу, то ще подумають, що я про все здогадалася або принаймні маю підозру. Через те я тільки швидше пішла й зупинилася хіба тільки тому, щоб жбурнути камінь. А так я була начебто спокійна. Я йшла з надією, що мене врятує затока— адже вони побояться брести водою. Та, мов на зло, вранці вода відпливла й поміж скелями лежала суха-сухесенька стежка.

Та вже був готовий інший план. Треба було пройти ще трохи берегом, а потім вузенькою стежиною пролізти знову на кручу, куди навіть кози ледве діставалися. Тоді мої переслідувачі й сліду мого не побачать, а отже, змушені будуть відмовитися від пошуків.

Тільки-но я стала по той бік затоки, як побачила цілу комедію, скоріше б, трагедію, від Зого з моєї голови вилетіли всі попередні турботи. Старий рибалка, котрий ще недавно проходив повз нас, тепер бігав з веслом за чорним псом. Бідний приблуда з повискуванням не знав, як утекти. Рибалка ж ледь доганяв його, — та так і бив веслом куди попало.

Я подумала, що собака скажений, і зупинилася. Та незабаром зрозуміла, що сказився дід, бо довів себе криком вже до самозабуття.

Я все-таки не наважувалася підійти ближче й крикнула віддалік:

— Що таке, нащо ти б’єш бідолаху!

Дід, весь засапавшись, на мить зробив собі перерву. Обіпершись об весло, він плаксивим голосом сказав:

— Що таке?.. Він мені, проклятий, смолу перекинув, на цілих тридцять курушів! Та ти не бійся, я його до тебе не підпущу.

Гнів діда можна було зрозуміти. Старий повісив на вогонь бляшанку із смолою, а пес перекинув. Так, страшний вчинок! Але ж не настільки, щоб убити бідну тварину веслом.

Пес сховався в щілині між скелею, на його розсуд це було надійне місце. Він тільки тихо повискував, хоч йому краще було б тепер подумати, як порятуватися та вилізти з цієї схованки й тікати, не чекаючи, поки ворог надійде вдруге. Справді, краще йому було б утікати вздовж берега або побігти нагору тією стежкою, що й я.

Якби я мала час, то щось би зробила для порятунку собаки. Але я мала тільки клопіт, мені самій треба було втікати, мов песику. Мюжгян з кузеном ось-ось мали стати по цей бік затоки.

Хутко кинулася я берегом до кручі й почала дертися вгору, але, як направду, мені зовсім не хотілося утікати. Я раз по раз зупинялася й дивилася вниз.

А трагедія собаки очевидно зацікавила й Мюжгян та Кямрана. Вони схвильовано говорили біля перевернутої бляшанки зі смолою. Потім я побачила, як Кямран дістав з кишені гаманець і дав дідові грошей. Та ще дивніше — втішений рибалка жбурнув весло додолу й, повернувшись до мене, замахав мені руками.

Собака врятований… Незважаючи на поклики, я пішла додому. Я ніяк не могла забути того, що зробила Мюжгян. Мене почало палити. Час від часу я стискала долоні, аж нігті було знати, й промовляла: «Осоромила… Але я поквитаюся з тобою, Мюжгян…»