Чаликушу

Чи був у цих словах, які навіки запали в мою душу, якийсь докір? Цього я й досі не знаю. Але тоді мені здалося, ніби від тітчиних слів війнуло чимось таким, що я нерівня її дорогоцінному синові;

Врешті, тітка наче хотіла переконатися, чи вплинули на мене її настанови, запитала:

— То що, Феріде, домовилися, еге ж? Ми покличемо на заручини тільки родичів, та ще кілька найближчих знайомих.

Я уявила себе за уквітчаним столом, у кімнаті, освітленій люстрами, на мені одяг, якого я ще ніколи не носила, і зачіска теж інакша, й обличчя… Всі на мене дивляться, і тітка…

Я затремтіла.

— Ні, тітонько, не треба цього!.. — крикнула я й вибігла геть.

У ті дні Мюжгян була мені більше ніж сестра, вона замінила мою матір. Коли ми лишалися самі, я гасила лампу, обіймала руками її тіло, що тепер стало вже зовсім дрібненьким, а тоді затуляла рукою їй рот і благала:

— Мюжгян, нікого в світі не було мені так жаль, як наречених, хоч я завжди сміялася з них. А тепер я й сама така. Скажи їм, хай не називають мене нареченою. Я ще дитина, мені соромно, я ладна крізь землю провалитися. Попереду ще чотири роки. До того часу я виросту, звикну. Але зараз хай не ставляться до мене як до нареченої.

Мюжгян, зловивши мить, коли можна було нарешті вільно розкрити рота, відповіла:

— Гаразд, але з умовою. Навіть двома. Перша — щоб ти мене більше не душила, а друга… Ти ще раз скажеш мені, тільки мені, що ти його дуже любиш.

Я ховала своє лице в неї на грудях і кивала головою: так, так, так…

Мюжгян виконала свою обіцянку. Вже не тільки вдома, а й навіть ніхто із знайомих не говорив мені про мої заручини. А коли хто й починав у такий спосіб жартувати, то швидко замовкав, діставши своє. Правда, один раз мені довелося дати й ляща. Слава богу, це був мій кузен. Здається, він отримав належне, але не дай боже, про це дізналася б тітка Бесіме!..

Треба сказати, що прийшов край моєму привіллю. Так, зважаючи на винятковість мого становища, мене поселили у відповідну кімнату, змінивши портьєри, ліжко, гардероб. Я, звичайно ж, не мала права й питати, чому це так.

А коли ми лаштувалися поїхати в Мердівенкою на весілля і я, зважаючи на те, що було багато гостей, сказала: «Сяду з візником», — всі так і залилися сміхом.

Я почервоніла й хутенько полізла у фаетон.

Не могла я відвикнути ходити й на кухню, де могла взяти жменю сухих абрикосів. Але гидотник кухар тепер брався під’юджувати.

— Ханим, — посміхався він, — тепер вам не личить нишком красти. Кажіть відверто, чого вам хочеться?

Не наважувалася я скликати до себе й дітлахів із вулиці, хоч мені ніхто про це й не казав. А вже лазити по деревах, як то раніше, й зовсім не можна було, доводилося чекати, поки споночіє.

Та найдужче докучав, звичайно, Кямран. Останні дні моїх канікул пройшли, можна сказати, в іграх, що схожі були на піжмурки. Кузен шукав нагоди, щоб впіймати мене наодинці, а я хитрувала й утікала від нього.