Чаликушу

Мені здавалося, що він поженеться, але ні. Я пішла повільніше й озирнулася. Кямран не гнався, він сидів під деревом на плетеній з комишу канапці.

«Я, мабуть, зле роблю», — подумала я.

І якби Кямран тої миті глянув на мене, то збагнув би, що мені його жаль… І тоді він, мабуть, догнав би мене, а я вже не змогла б утекти…

Кузен сидів на канапці й справді мав вигляд нещасної людини. Але я, щоб підбадьорити себе, сказала: «Підступний жовтий скорпіоне! Я ще не забула, як ти бігав у цьому самому саду за подолом щасливої удовиці! Я роблю так, як треба».

Не можу не розповісти й про нещастя, яке сталося зі мною в останні дні канікул.

Дома помітили, що одна пучка в мене на руці замотана, Та коли вони запитували, що це, я відповідала:

— Та нічого особливого, трошки порізала. Загоїться…

Але тітка запримітила, Що я вперто не хочу показувати, що там, і напосілася на мене:

— Це ти вже щось учинила… Раз приховуєш, то щось там є. Покажімо краще лікарю, щоб не було ще більше клопоту.

Насправді ж було ось що. Якось тітка послала мене дістати з гардероба, здається, хустку. Одна шухляда була ледь відсунута, і я побачила блакитну оксамитову коробочку. Там лежав мій шлюбний перстень. Я не змогла побороти спокуси й одягла його на палець, щоб помилуватися хоч одну мить. Та ця забаганка дорого мені коштувала. Недаремно побоювалася тітка — перстень був малий, а я ніяк не могла зняти його з пальця. Розхвильована, я тягла той перстень що мала сили, врешті почала сіпати зубами, та даремно. Що я не робила, а перстень аж урізувався в тіло, бо палець вже розпух.

Якби я сказала, наші якось уже зняли б того персня. Але ж це треба було його показати — а моя погорда! Отож я надумала замотати пальця бинтом. А потім обидва дні, як тільки випадала нагода замкнутися в своїй кімнаті, я розмотувала його й годинами тягнула персня. А на третій день, коли я вже була готова з соромом зізнатися тітці, перстень раптом зліз. Чому? Треба гадати, що за ці два' дні хвилювання я просто схудла.

Аж настав останній день канікул і я почала лаштуватися в дорогу.

— Феріде, — запротестував Кямран, — ти квапишся! Адже можна побути вдома ще хоч кілька днів.

Але я, наче зроду була взірцем учениці, не погодилася з ним:

— Сестри наказували, щоб ми приїхали в перший же навчальний день. Цього року з відвідуванням було дуже суворо, — вже експромтом вигадувала я різні дитячі зачіпки.

Моя впертість спричинилася до того, що Кямрана знову охопила туга.

Наступного дня, проводжаючи мене, він зовсім не розмовляв, і тільки вже в час розставання промовив з докором:

— Не думав я, що ти хочеш якомога швидше втекти від мене.

Насправді ж я була далеко не зразкова школярка. До того ж мене огортала тепер журба, і я зовсім розгубилася.

Оцінки за перші три місяці були вкрай погані. Ситуація ясна: коли не докласти зусиль, можна лишитися й на другий рік.

Того вечора, коли ми отримали табелі успішності, сестра Алексі відкликала мене в куток і запитала: