Чаликушу

— Лікарева донька?

— Так… Ми розмовляли, й вона, до речі, сказала: «До вас викликали татуся, часом не тітка твоя занедужала…»

Кямран ще дужче здивувався.

— Вона, мабуть, помилилася. Останнім часом лікар до нас не приїжджав, ні до матері, ні до когось іншого…

Я вирішила не затримуватися більше на цій делікатній розмові й відповіла:

— Ну, я рада… А то так сполошилася… Дома всі?

Я підняла з землі валізку й хотіла була вже йти до хати, як Кямран ухопив мене за руку.

— Ти так хапаєшся, Феріде, наче втікаєш…

— З чого це ви взяли, просто боти тиснуть. А власне, хіба ми не разом ітимемо до хати?

— Так, але тоді нам доведеться розмовляти при всіх. А я хочу бути тільки з тобою.

Я хотіла вгамувати хвилювання й посміхнулася:

— Ваша воля.

— Мерсі. Тоді, коли хочеш, не будемо нікому показуватися на очі й трохи погуляймо в саду.

Кямран міцно стискав мої пальці, наче боявся, що я втечу. В другу руку він узяв мою валізку. Це вперше після наших заручин ішли ми поруч.

Серце в мене калатало, ніби у впійманої пташки. Навіть якби він і не тримав так міцно, я, здається, все одно не змогла б утекти.

Ми вже були край саду, а ще не промовили й слова. Кямран був засмучений дужче, ніж я собі думала. Що сталося за ці три місяці, я не знаю, тільки зараз я відчувала себе винною за той холодний тон, яким зустрічала Кямрана останнім часом.

Була вже зима, та вечір випав тихий і погідний. Лисі гори зайнялися червоним світлом. І може, ця краса природи призвела мене до того, що я так швидко почала каятися в собі.

Мені конче треба було сказати йому щось, втішити його, але я ніяк не могла придумати що.

— Посидьмо трохи, — запропонував Кямран.

— Як хочеш…

Уперше по заручинах я сказала йому «ти».

Не зважаючи на свої штани, Кямран сів на голий камінь. Я відразу ж ухопила його за руку й поставила на ноги.

— Ти й так слабий, хіба можна тобі сідати на сирий камінь.

Я скинула з себе темно-синє пальто й прослала на камені.

Кямран не вірив своїм очам:

— Що ти робиш, Феріде?

— Здається, тепер мій обов’язок дбати, щоб ти не захворів, — відповіла я.

Цього разу кузен вже не йняв віри своїм вухам:

— Що ти кажеш, Феріде? Невже це ти кажеш мені? Я вперше чую від тебе такі ніжні слова.

Я схилила голову й мовчала…

Кямран узяв з каменя моє пальто й почав гладити гудзики, комір рукава, наче пестив їх.

— Я хотів докоряти тобі,— сказав він, — але тепер усе забув.

— Але ж я нічого такого не зробила, — одказала я, не зводячи очей.

А він не наважувався навіть підступити ближче, наче боявся, що я знову стану дикункою.

— А я гадаю, Феріде, що ти зробила навіть дуже багато. Адже ти раніше уникала мене? І я вже навіть зневірився, думав, що Мюжгян помилилася.

Мимоволі я усміхнулася.

Кямран запитав чому. Я не хотіла казати, але він так просив…