Чаликушу

Я швидко сховала свою за спину.

— Ми тут з Мюжгян влаштували ожиновий банкет і тепер руки липнуть. До того ж і в куряві… А як тітки? Неджміє як?

— Вони цілують тебе, Феріде.

— Мерсі.

— Як ти засмагла, Феріде… І вся в цяточках.

— Від сонця…

— І ти теж, Кямране, — устряла в розмову Мюжгян.

Я не втрималася:

— А хтозна, може, він місячної ночі без парасольки походжав.

Ми засміялися й пішли.

За мить тітка Айше й Мюжгян уже вели мого кузена попідруки. Сусідки, яким давно перевалило вже за сорок, мабуть, вважали себе ще за жінок, а Кямрана за чоловіка. Отож йшли дещо віддалік.

А я з дітьми йшла попереду, та все-таки дослухалася до розмови позад мене. Кямран розповів тітці та Мюжгян, яким вітром занесло його до нас.

— Цього літа я так занудився в Стамбулі, ви навіть не уявляєте…

Я аж ногою тупнула. «Авжеж, — думаю, — поїхала удовичка у чужі краї, то й не дивно…»

А він веде далі:

— Два дні тому, було якраз п’ятнадцяте число, я з друзями видерся був на гору Алемдаг. Ніч була розкішна. Але мене такі розваги стомлюють, і я перед світанням спустився нишком до міста. Одне слово, було мені дуже сумно, і я вирішив, що треба на якийсь час поїхати зі Стамбула. Але куди? В Ялова ще рано. В Бурсі в цей час пекло справжнісіньке. І я згадав про вас, мені так хотілося усіх побачити.

Того вечора наші довго не відпускали Кямрана, а все розмовляли в саду. Мюжгян ледве стояла на ногах, така була стомлена, а проте не відходила й собі.

Тільки я весь час намагалася триматися осторонь, все тікала то в хату, то в темний сад.

А коли підійшла до них, Кямран ображено промовив:

— Тут не всі, здається, вітають гостя.

Я засміялася й знизала плечима:

— Адже кажуть, що гість гостя не зносить.

Мюжгян тримала мене за руку, наче боялася, щоб я

знову не втекла. Та я все-таки вирвалася й пішла до хати, сказавши, що хочу спати.

А коли Мюжгян прийшла аж опівночі, я все ще не спала. Абла сіла на ліжко й зазирнула мені в лице. Щоб не розреготатися, я повернулася на другий бік і заповзялася хропти.

— Нема чого прикидатися, краще розплющ очі!

— Я справді спала, — зиркнула я на неї.

Та врешті ми не втрималися й зареготали.

Мюжгян погладила мене по щоці й сказала:

— А що, справдилася моя здогадка.

Я рвучко схопилася, аж пружини зарипіли:

— Що ти хочеш цим сказати?

— Нічого, нічого, — схаменулася вона й, посміхнувшись, додала: —Тільки, бога ради, не треба мене душити, я помираю від утоми.

Вона погасила лампу й лягла.

Через кілька хвилин я все-таки підійшла до неї й притисла Мюжгян до грудей. Та вона вже спала.

— Не треба, Феріде, — попросила вона, не розплющуючи й очей.

— Гаразд, — погодилася я. — Але ж ти повинна все знати, я не засну, поки не розповім.

І хоч в хаті було поночі, а Мюжгян очей не розплющувала, я все-таки сховала своє обличчя їй у коси й пошепки сказала;