Рутенія. Повернення відьми
- Автор: Климчук Віталій
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5535-4
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Рутенія. Повернення відьми». Краткое содержание книги:
Князі правлять державами казкової землі Укранії, пліч-о-пліч з ними — мудрі відьмаки. Лісами мандрують чугайстри, полісуни, мавки, в річках живе плем'я русалок, під землею сховалися рахмани й могутні Великі Полози. Але й капосні злидні дошкуляють людям, і жорстокі песиголовці причаїлися біля кордонів… Такий світ Яв, а ще є світи Прав і Нав. Всіх їх поєднує Світове Дерево, основа Всесвіту.
Героїні роману, молодій обдарованій відьмі Рутенії, доведеться не лише шукати шлях до власного «Я», але й рятувати Всесвіт від зазіхань злодія Ахрумана, що вклоняється Чорнобогу. Вірні друзі — чугайстер Віт, русалинка Дзеванна, молодий зільник Золота, мудрий відьмак Добровін — та інші дивовижні люди й істоти допоможуть їй долати найсуворіші випробування…
Поєднання захопливих пригод і поетичного світосприйняття — таким є сучасне українське фентезі. Алегоричною мовою оповідає воно читачеві про вічні цінності, моральні й культурні.
22
Сіра зала. Вихід — на протилежному боці. В середині — величезна каменюка неправильної форми. Стінами попід стелею біжить живий вогонь.
Від каменя урізнобіч розлітаються тіні. Ось одна метнулася до них… Тінь?! В останню мить зреагував чугайстер, відпихаючи всіх убік: на них рухалась не тінь, а величезна зміюка. Полоз.
Його голова, завбільшки з кінську, спинилася перед чугайстром, і некліпучі очі стрілися з його поглядом. Полоз на мить повернув голову й невловимим рухом опинився біля Рутенії, так само вдивляючись їй у вічі. Відьма від несподіванки заплющила їх, але згодом щось повстало у ній — вона сміливо вдарила поглядом у нахабного полоза. Той відсахнувся.
Рутині ноги обм’якли і налилися свинцем. Не сила поворухнути навіть пальцями. Світ навколо розмивався, ставав далеким і чужим, втрачав чіткість і кольори. Стало тепло і приємно, зникло бажання кудись іти, щось робити — захотілося лишитися тут, присісти, відпочити, поспати. Щось ледве чутно гупнуло за спиною. То все дрібниці. Все навколо — марнота. Цей світ, навіщо він потрібен? Йти, бігти, долаючи стільки перешкод, ризикувати життям? Ми ті, хто ми є, не більше і не менше. Ми зараз, тут. Тож тут і залишаймося. Ніхто нас не знайде, ніхто не зловить. Що ще потрібно?
Попереду, в тумані, з’явилося світло.
«Навіщо тут світло?» — подумала відьма.
Вона підійшла ближче. Туман розсіявся. Рутенія побачила перед собою величезну змію, яка увіп’ялася в неї поглядом і жадібно висолопила двійчастого язика. Відьма здригнулася, і мара розтанула. Рутенія засміялася: «Що, піймав облизня?» Змій поволі відповз назад.
— Нічого не розумію! Гаразд, ці нелюди не піддаються навіюванню. Але ж люди… — він говорив буденним тоном, немов вирішував, скільки солі покласти до каші. — І що мені з вами робити? Знову припхалися по моє золото і по карбункул?
— Гей, стривай! — озвалась Рутенія, перериваючи і його, і вже готового сказати якусь прикрість злидня. — Яке золото? Нам воно не потрібне, навіть якби ми й знали, що воно в тебе є!
— И-ги, так я вам і повірив! Мабуть, начепили якихось оберегів, і тепер готові кинутися з мечами!
— Та якими мечами? Ти здурів? Роззуй очі! — таки не втримався Бось. — Немає в нас ніяких мечів! Ось! — і вийшов вперед, повертаючись навсібіч.
Те ж саме зробили й інші. Змій уважно оглянув їх, але лишився незадоволеним.
— Отже, маєте якусь отруту!
— Ні, він тут від самоти здурів!.. — знову вигукнув Бось.
— Та зачекай ти! — перервав його Віт. — Хай Рута скаже.
— Спасибі. Так ось, нам не потрібне золото, і зброї в нас ніякої нема. Скажу більше — ми навіть не знаємо, хто ти. Все, що нам потрібно — це пройти ось туди! — І відьма показала рукою на прохід у протилежному боці печери.
— Ви не знаєте, хто я? Та я ж Полоз! — виголосив він, зверхньо дивлячись на них.
— Ви що, не чули хто такі Полози?
— Ну, чули. Але я особисто завжди думав, що це казочки, — спокійно сказав Віт.
— Казочки? — Полоз звився догори, демонструючи величезне і довжелезне тіло, а потім блискавично опустився вниз, роззявивши пащу і цілячись в чугайстра.
Той навіть не змигнув оком, коли змієва голова зупинилася на волосину від нього.
— Ну як, схоже на казочку для дітей?
— Великий Полозе! — озвалася Дзеванна, яка весь цей час мовчала і слухала.
— О, це вже краще! Впізнаю виховану русалку. Вони цінують нас, полозів. І водяних, і вогняних.
— А ти який? — втрутився злидень.
Полоз аж зупинився від такого питання. Замовк. І знітився. А потім обвів усіх поглядом, зм’якнув і зменшився в розмірах.
— Ет, бачу, не потрібні вам мої скарби. Та й немає їх у мене.
— Ти ще молодий Полоз? — спокійно спитала тоді Дзеванна.
— …Так… і не маю своєї сили. Ні вогняної, ні водяної. А без цього я не можу стати справжнім Полозом. І, мабуть, ніколи не стану… — І він, закрутивши кільця, опустив на них голову.
— А чому? — спитала Рутенія.
Полоз мовчав.
— Щоб стати Полозом, йому після тринадцяти років життя під землею потрібно отримати добровільну жертву, — відповіла за нього Дзеванна.
— Жертву? — злякано подивився на гігантські кільця і пащу злидень.
— Та не звичну жертву, — продовжив уже сам полоз. — Часи крові і смертей давно минули.
— То що ж тобі потрібно?