Чорний лабіринт. Книга друга
- Автор: Сичевский Василий Павлович
- Серия: Чорний лабіринт #2
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чорний лабіринт. Книга друга». Краткое содержание книги:
Героям роману Федору Крайніченку та Андрію Гаркуші, самим життям поставленими перед моральним вибором, доводиться осягати сутність істинного патріотизму в боротьбі з мораллю націоналістичних недобитків, які продаються за іудині срібняки заокеанським яструбам.
Гізела вже не плакала. Очі її висохли і знову стали холодними. Думалось їй, що повинна рішуче заявити свої права на Хорста, що він сам потребує цього. Гордість не дозволяє йому повернутись першому? Нехай так. Вона сама піде до нього і простягне йому руку, врятує його, витягне з того болота, в яке він потрапив через свій нестриманий характер. Врятує зараз, поки ще не пізно.
Вирішила діяти негайно, інакше сумнів підточить волю і тоді знову для неї залишаться одні гризоти. Скільки разів вона вже постановляла собі поставити крапку і ніяк їй не стачало духу, щоб довести все до кінця. Досить їй побачити його очі, посмішку, почути голос, як щось в її серці починає танути, пропадає рішучість, зникають потрібні слова і вона, з іншими вольова, крута, навіть жорстока, з ним стає м'якою, мов віск.
Хвилин за сорок Гізела спустилася до вестибюля затягнута у сірий, англійського крою костюм. Блідий лоб ледь прикритий кокетливим капелюшком з вуаллю. Коли вуаль опускалась, її сірі очі здавались глибокими і таємничими. Вона знала про це, однак зупинилася перед високим у дубовій рамі люстром, щоб переконатися, чи досягла бажаного. Пильно оглянула себе, кілька разів опустила і знову підняла вуаль — зовні все було гаразд. Лишалося тільки не розгубити рішучості і цього разу вже не спасувати перед Хорстом.
Біля під'їзду стояла «іспано-сюїза». Ганс замшею протирав вітрове скло. Гізела подумала, що старий камердинер добре вивчив її характер, коли подав машину без наказу. Інколи вона навіть боїться його всезнаючих очей, а іншим разом, коли довго не бачить їх, до неї приходить відчуття гнітючої самотності. Біда, коли серед кількох десятків людей, з якими ти стикаєшся протягом дня, нема жодної пари очей, в яких, як-от зараз у Гансових, жевріло б до тебе щире співчуття.
— Прошу. — Старий відчинив перед нею дверцята. — Будьте обережні, Гізі… Хай вам щастить…
— Дякую… — їй було важко підняти на нього очі. Теплий клубок підкотив до горла. Повернула ключ, натисла на педаль стартера.
Терезієнштрассе зустріла її шепотом весняного вітру, що роздмухував на липах листя, шукаючи сонячних зблисків. Як і завжди, вулиця була вільною від машин і перехожих, чисто вимитою, просвітленою. А на душі у Гізели було по-осінньому сумно. Виїхала на Макс-Веберплац, пригальмувала під світлофором, замислилась. Не давали спокою думки про Хорста. Ця спадщина, що перепала йому так несподівано, зовсім запаморочила йому голову. Так, гроші не завжди приносять щастя. Ще кілька років тому бідність штовхала Хорста Торнау на всілякі авантюри, як-от ті фальшиві фунти стерлінгів, що він їх перевозив через кордон. Хорст ризикував життям за мізерні копійки, а сьогодні він багатий: володар замку, власник земель, цінних паперів, кругленької суми в швейцарському банку. Тепер він з повним правом додає до свого прізвища магічне «фон». Все це так! Та хіба вона вже більше не Гізела фон Глевіц? Хіба вона не успадкувала від батька чеснот, імені, грошей? Вона давно має все те, до чого він так рвався раніше і охолов зараз…
Око світлофора вже давно було зеленим і здивовано дивилося на Гізелу, а вона все ніяк не могла вирішити, куди повертати, на Аубер а чи Вінерштрассе. Лише тут, на перехресті, з'ясувалось, що вона, власне, не знає, де шукати Хорста. Була третя година. Ресторани, які він звичайно відвідував, у цей час були ще зачинені, а де тепер міг бути, вона не знала. Світлофор нетерпляче моргнув, і око його почервоніло, немов од злості.
— Що сталося? Пані затримує рух… — молоденький поліцай приклав до лакованого козирка затягнуті у білу рукавичку пальці.
Гізела розгублено посміхнулася.
— Може, потрібна допомога?
— Ні, дякую…
— Ну, коли так, прошу… Шлях вільний.
Гізела опустила вуаль і подарувала йому посмішку і погляд чарівної незнайомки. Поліцай був молодий, проте, видно, досвідчений в амурних ділах, бо відповів їй тим же і, коли «іспано-сюїза» проїхала перехрестя, записав її номер до особистого записника.