У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

Якраз напередодні Великодня Чигиринський повітревком: Юхим Гудзенко, Йосип Солонько, перший голова комнезаму Денис Мищенко та коливній матрос Михайло Брайко, названий у Чигирині Мічманом, разом із присла­ними з Москви “гепеушниками”: Ленським, Чубіним, Рибаком, Вербовецьким, Майбородою, Розенманом і Орловим під чільством Бергавінова та черкащанами: Шерстюком, Тищенком, Новиковим, Рябоконем і Вероб’ївською при шостій уже сутичці з отими холодноярськими ота­манами були розігнані і ледь не побиті,  а Сергій Бергавінов – поранений. Чигирин і Чигиринщина стали відомі особисто навіть Ленінові. Їх ленінська приманка: земля, заводи і фабрики не цікавила, вони воліли бути господарями, владарями і розпорядниками всього життя тут, як намісники...

Левко, що звідкись досконало знав про це, розповів також, що перед їхньою зустріччю Ленський і Бергавінов були нагороджені Калініним орденами Червого Прапора і золотими годинниками.

-Як бачимо, добру розвідку має ГПУ і ВЦВК у Москві, коли вже за якийсь півмісяць присилає нагороду, - закінчив він мову, явно вдово­лений, що сказав щось важливе, ще невідоме присутнім.

Після осудливої згадки Карпом про Всеукраїнський з’їзд вільного козацтва в Чигирині і виборне призначення генерала Скоропадського його зверхником з осідком у Корсуні, Левко і Явдоким перевели мову на головкома Миколу Дерещука і дії Запорізького корпусу в Уманщині, Залізну дивізію Шаповала, Шандрука та Удовиченка у Вапнярці і Томашполі, на Данила Терпила-Зеленого. Присутнім жінкам були не до вподоби і вони, і оповідь Карпа про голів міністрів Кубанського Краю Василів Іваниса та Шамрая, а Пилипа – про Чорноморський Кіш під Ірпінем, бо оповідачі огероювали то одного, то другого, що було в той час особливістю майже кожного учасника і першого, і наступних чигиринських полкових червонокозаків.

-То ви даруйте, Кузьмо Сидоровичу, за Леніна, як вождя світової революції, чи проти? - вклинилася в Пилипову мову Леся.

-Твоє питання, Лесю Яремівно, не однозначне, - зітхнув і задумався на мить Таран. - По-перше, Ленін ніколи не був вождем світової революції, а лише її підбурливим виразником, бо революцію творять народи, а не люди. Це твердження апологети російщини почали вводити в обіг, щоб надати їй людське лице, спаплюженій революцією російщині. По-друге, Ленін, як і інші соціалісти-росіяни та неросіяни, ішли поряд революції, яка започалася з України, викристалізувалася в ній, як колонії, і вигодувала її. Вони лише пристосовувалися до подій, фіксували їх по-своєму, трактували і висвітлювали в “Искре” бажане, як дійсне, і тим виграли бої та зберегли надалі існування імперії.

-То й Маркса ви тепер не шануєте? - докинула Килина, вражена словами Тарана.

-Чому ж, шаную належно, але не гамузом і взагалі, а зокрема, - вернувся він до попереднього питання. – В Ленінові я бачу дві особи: одну – до жовтневого путчу-перевороту, другу – по ньому, коли монархо-імперським середовищем духовного самодержства він був змушений іти до прийняття того, як єдиної можливості і єдиного методу дій до влади, бо всі інші були менш брехливими і згубними для рятунку монархії-сатрапії і вели до її повного знищення, як провідної держави, спроможної продуктивно тоді вижити. Ленін лише перелицьовував Маркса та натягав на великоімперську колишню колодку, то криючи її ганьбою і палицюючи, то канатоходно хвалячи народ, що гейби не має бажання слугувати царатові, хоч і слугував, найпаче в загарбаннях та поневоленнях інших народів, то врешті топлячи імперську змістовно-п’яну суть у деклараціях і словесних еквілібристиках, прикриваючи шовінізм класовістю, осудами в догоду інонародам, як рушійній силі революції. Переїзд уряду з Петрограда в Москву, як і організація його в Україні, в Харкові, були переводом великоімперського воза із революційних колій на проросійсько-великодержавні. Показовим у цьому є і конгломерат генсека ЦК Джугашвілі-Коби-Сталіна, який почав свою діяльність із уболівання за інонаціональні питання в імперії, а сьогодні, змушений обставинами і середовищем, переходить на імперсько-“класові” позиції…