Острів Каміно

— То як котедж?— поцікавилася Елейн.

— Він у доброму стані. Тітка Джейн уміє стежити за порядком.

— Вона багато про що вас питала?

— Та ні. Вона була рада, що я хочу тут пожити.

— Отже, зможете жити в котеджі до початку липня?

— Десь до четвертого числа. Тоді на два тижні приїздить Конні з сім’єю, тож я матиму звільнити будинок.

— Ми знайдемо вам житло неподалік. А ще комусь котедж здаватимуть?

— Ні, аж у листопаді.

— Ну, на той час ваша робота вже в будь-якому разі закінчиться.

— Як скажете.

— Отож, почнемо з двох ідей,— сказала Елейн, швидко беручись до справи.

Те, що з боку могло б здатися невинного прогулянкою пляжем, насправді було важливою нарадою. До них підбіг золотистий ретривер на повідці, вочевидь, бажаючи погратись. Вони почухали йому за вухом й обмінялися з його господарем звичними люб’язностями.

Рушивши далі, Елейн промовила:

— По-перше, я трималася б подалі від магазина. Важливо, щоб Кейбл сам на вас вийшов, а не навпаки.

— І як цього досягти?

— На острові живе одна письменниця на ім’я Майра Беквіт. Ви часом не чули про неї?

— На жаль, ні.

— Не дивно. Майра написала під дюжиною псевдонімів купу дуже непристойних любовних романів. Свого часу вона мала добрі продажі на своєму сегменті ринку, але з часом стала здавати позиції. Вона живе зі своєю партнеркою в одному зі старих будинків у центрі міста. Майра — велика жінка, вища за метр вісімдесят і кремезна, така собі гергепа. Побачивши її, неможливо повірити, що в неї коли-небудь був секс, зате уява в неї виключно багата. Вона — дуже яскрава персонажка, вкрай ексцентрична, галаслива і строката, така собі бджолина матка тутешньої літературної тусовки. Авжеж, із Кейблом вона давно дружить. Напишіть їй, відрекомендуйтесь, поясніть, для чого ви тут, і так далі. Скажіть, що хотіли б зайти познайомитися з нею. Кейбл про це дізнається менш ніж за добу.

— А хто її партнерка?

— Лі Трейн, теж письменниця. А про неї не чули?

— Ні.

— Знов-таки, не дивно. Вона намагається писати «серйозну» прозу, але виходить якесь закрутисте чтиво, яке книгарні не можуть сплавити. Її останню книгу було видано вісім років тому, і за цей час продали всього триста примірників. Майра й Лі— як не крути, дуже дивна пара, проте з ними, напевно, не знудишся. Коли ви з ними познайомитеся, Кейбл не змусить себе чекати.

— Звучить доволі просто.

— Друга ідея трохи ризикованіша, але я впевнена, що вона спрацює. Є одна молода письменниця на ім’я Серена Роуч.

— Бінґо! Про неї я чула. Ми, правда, не знайомі, проте публікувалися в одному видавництві.

— Авжеж. Кілька днів тому вийшов її новий роман.

— Я читала рецензію на нього. Вочевидь, якийсь жах.

— Це не так важливо. Цікаво те, що Серена зараз у турне й буде тут наступної середи. Я маю її електронну адресу. Напишіть їй, нахваліть її твори, запросіть випити кави, і так далі. Вона приблизно вашого віку, теж незаміжня, тож спілкуватися вам буде нескладно. А її автограф-сесія буде чудовою нагодою відвідати магазин.

— А оскільки вона молода й незаміжня, то можна очікувати, що Кейбл проявить себе в усій красі.

— Знаючи, що ви кілька місяців житимете на острові, а до того ж маючи таку гостю, як пані Роуч, Кейбл і Ноель, можливо, влаштують після автограф-сесії вечерю. Ноель, до речі, зараз теж у місті.

— Я навіть не питатиму, як ви про це довідалися.

— Дуже просто. Ми сьогодні вдень влаштували антикваріатний шопінг.

— Ви казали, що ця ідея ризикованіша.

— Під час вашого спілкування з цими людьми може вийти на поверхню той факт, що ви з Сереною щойно зустрілися. Такий собі щасливий збіг — проте це може й насторожити.

— Навряд чи,— заперечила Мерсер.— Якщо ми маємо того самого видавця, то бажання зустрітися й поспілкуватися виглядає цілком нормальним.

— Добре. Завтра о десятій ранку вам доставлять коробку з чотирма книжками Ноель і трьома — Серени.

— Моє домашнє завдання?

— Адже ви любите читати?

— Це частина моєї роботи.

— Я покладу ще що-небудь із творінь Майри, просто задля забави. Дуже кепське чтиво, але, як не дивно, буває важко відірватись. Мені вдалося знайти лише одну з книжок Лі Трейн, і її я теж покладу. Її, певна річ, більше не друкують, і не дарма. Не знаю, чи радити вам її читати. Я не впоралася навіть із першим розділом.

— Радо чекатиму. А ви надовго тут?

— Завтра вже їду.

Вони помовчали, повільно крокуючи вздовж води. Неподалік двоє підлітків плескалися на дошках для серфінгу.

— Коли ми вечеряли в Чапел-Гіллі, у вас були питання щодо нашої операції,— заговорила Елейн.— Я не можу багато розповісти, але ми без галасу пропонуємо винагороду за інформацію. Кілька місяців тому ми вийшли на одну жінку, яка живе біля Бостона. Раніше вона була одружена з колекціонером книжок, який спеціалізується на рідкісних виданнях і про якого відомо, що він займається зокрема екземплярами сумнівного походження. Розлучилися вони, судячи з усього, досить недавно, і вона ще не охолонула від образ. Вона нам розповіла, що її колишній чоловік багато знає про рукописи Фіцджеральда. Вона вважає, що він купив їх у крадіїв і швидко перепродав, боячись, що його впіймають. На її думку, він мав отримати за них мільйон доларів, але ані ми, ані вона не змогли знайти про це жодних свідчень. Якщо це насправді трапилося, то, напевно, була офшорна угода з переказом коштів через таємні рахунки й таким іншим. Ми досі копаємо.