Після війни. Історія Європи від 1945 року

Науковий доробок, створюваний у цих осередках, не обов’язково був єретичним; навпаки, зазвичай це були дуже якісні напрацювання, методологічно цілком традиційні. Але вони були свідомо тлумачними, зазвичай із не категоричної, проте, безперечно, лівацької позиції. Історію трактували з позицій соціальної теорії та з наголосом на важливості класу, особливо його нижчих щаблів. Метою було не просто зобразити чи навіть пояснити певний історичний момент, а розкрити його глибинне значення. Історичні праці, написані в цьому ключі, здавалися містком між минулим і теперішнім, між науковими умовиводами і сучасною практикою, а нове покоління студентів прочитувало їх (нерідко помилково) саме з такого погляду.

Але, попри все своє політичне значення, історія — це дисципліна, напрочуд непроникна для високих теоретичних учень: що більше втручається Теорія, то більше занепадає Історія. Хоча одному чи двом провідним історикам 1960-х років удалося на схилі віку сягнути зіркового статусу, ніхто з них — хай яким революційним був його доробок — не став культурним авторитетом. Іншим дисциплінам велося краще — або гірше, залежно від позиції оповідача. Спираючись на більш ранні теорії в лінгвістиці, культурні антропологи на чолі з Клодом Леві-Строссом запропонували всеохопне нове пояснення варіацій і відмінностей між суспільствами. Їхні причини полягали не в очевидних суспільних практиках чи культурних ознаках, а у внутрішній суті, глибинних структурах людських взаємин.

«Структуралізм», як стали називати цей напрямок, виявився надзвичайно привабливим. Як спосіб систематизації людського досвіду він був близький до історичної школи «Анналів», найвідоміший тогочасний представник якої Фернан Бродель заробив собі репутацію на дослідженнях longue durée (тривалих періодів) — погляді на історію з висоти пташиного польоту й описам повільних змін у географічній та соціальній структурі впродовж цих періодів, а отже, добре вписувався в тогочасний науковий стиль. Але ще більшої значущості структуралізму надавала його безпосередня доступність і для інтелектуалів, і для нефахівців. Як пояснювали послідовники Леві-Стросса із суміжних галузей, структуралізм навіть не був репрезентативною теорією: суспільні коди, або «знаки», які він описував, стосувалися не конкретних людей, місць чи подій, а лише інших знаків у закритій системі. Отож вона не підлягала емпіричній перевірці або спростуванню: було неможливо довести, що структуралізм помиляється, а іконоборчі цілі його постулатів у поєднанні з резистентністю до заперечення забезпечували йому широке коло прихильників. Будь-що і що завгодно можна було пояснити як поєднання «структур»: як зауважив П’єр Булез, назвавши одну зі своїх композицій «Структури», «це ключове слово нашого часу».