Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Голодомор – не єдина трагедія українського народу. Друга не менша трагедія – знищення мозку нації, адже коли знищується мозок нації, то це веде до її жахливого занепаду. У біографічних довідках про авторів, твори яких увійшли до антології «Невідоме Розстріляне Відродження», не подано причин арешту та кримінальних статей, за якими їх судили: всі вони однакові – якщо не УВО (Українська Військова Організація), яка «ставила своєю метою організацію контрреволюційних повстанських сил», то «активна контрреволюційна діяльність, спрямована на повалення Радянської влади і встановлення української буржуазно-демократичної республіки», а то й зовсім безглузді – замах на членів уряду, праця на іноземну контррозвідку і т. д. Більшість прізвищ цих письменників невідомі ширшому колу читачів і майже усі твори, які увійшли до цієї антології, публікуються вперше після загибелі їхніх авторів. На читача чекають цікаві відкриття. Повість Петра Голоти «Алькеґаль» дуже нагадує легендарний твір Венедикта Єрофєєва «Москва-Пєтушкі», де герой перебуває у постійному контакті з алкоголем, переживаючи різні пригоди. У повісті Сергія Жигалка «Нарцис і Геркулан» героями стали двоє чортів. Повість Бориса Тенети «Гармонія і свинушник» була свого часу засуджена як наклеп на совєтську дійсність і заборонена. Антисовєтським виявилося також оповідання Петра Ванченка «Оповідання про гніду кобилу», автор змушений був навіть каятися, що написав його. Читачеві цікаво буде також познайомитися з невідомими раніше поезіями Людмили Старицької-Черняхівської і рідного брата Василя Чумака – Миколи, фантастичним оповіданням Олекси Слісаренка та багатьма іншими творами, які не втратили своєї цінності й актуальності і в наш час.
Його справді відправили на Колиму, в суворіші табори, де він остаточно підірвав здоров’я. На початку 1939 р. дружина одержала офіційне повідомлення, що В. Я. Басок «помер 8.10.1938 р. від розриву серця».
Анатоль Галан на еміграції опублікував спогади про свого товариша: «Як більшість юнаків, Василь був членом комсомолу, та це йому не допомогло; навпаки, стало для нього нещастям. Справа в тому, що Василів батько був заможний, куркуль, засланий на північ; його синові інкримінували „примазування“, хоч він від малих років не жив із батьками, а виховувався у далекому від його села пансіоні.
Відомий совєтський письменник Натан Рибак, що тоді теж комсомолив і очолював харківську письменницьку групу комсомольців, поставив на зборах питання про виключення Баска з комсомольської організації нібито за приховання свого соціяльного походження. Баска з тріском виключили.
У 1936 р. він улаштувався в харківській заводській багатотиражці коректором, але й там йому не пощастило. Через короткозорість він недобачив страшну помилку: замість „Сталін“ у тексті було видруковано „Стадій“. Розуміється, його негайно звільнили».
Далі Галан, спираючись очевидно на чутки, подає іншу версію загибелі поета: «Баска забрали з місця праці, кинули в підвал, нещадно тортурували, і він там збожеволів. А щоб не возитись із хворим, енкаведівські кати там таки, в підвалі, розвалили йому довбнею голову».
Дріма земля
В блакиті струни хтось нап’яв,
а сонце променем по струнах —
то з моря гречок білорунних
бджолиний дзум…
Дріма земля;
дріма сумний стернистий лан;
село,
городи,
гай і став…
В блакиті струни хтось нап’яв.
Гриміли грози й одгриміли.
В яру Купало одцвіло…
В садках пишається село
горами рижих ожередів,
і пахнуть соняшники медом,
і манять яблука доспілі.
Гриміли грози й одгриміли…
Пливуть останні дні погожі.
Такі засмаглі і веселі
дівчата тіпають куделі;
за ними скоро синю просинь
затче у білі пасма осінь.
Вже одцвітають пишні рожі, —
пливуть останні дні погожі…
І скоро криком журавлі
пошлють гаям своє прощання.
За ними й я…
– Прощай, кохана!
– Чого ж сумні, чого журливі,
як осінь, очи – чорносливи?
Ми ще цвістимем на землі!!!
…У вирій з криком журавлі…
Багряні дні
Багряні дні… Крізь запах тління,
Крізь неба мертву синь
П’ють жадібно злоте проміння
Зажурені ліси.
Пустив по вітру хтось червінці
І пасма срібляні…
Кому ж то саван осінь витче
В багряні дні?..
Вже хтось у тузі рвав волосся,
І місяць – колесом.
Прийшла й сказала кленам осінь:
«Несу
не сум,
а сон…»
В пущі
Надвечір десь летіли журавлі;
на захід день – недопалком цигарки;
і чорний ворон на осиці каркав;
і десь блукала осінь по ріллі.
Прийшла і ніч – розпатлана циганка —
од вітру куталась в лахміття хмар.
А ми, втопивши очи
в очи карі, —
сиділи з нею
в сутінках на ґанку.
Гей, ліс шумів!..
Мов пращури печерні,
пішли ми в пущу
затишку шукать.
І раптом зойк —
і кинулась втікати,
як від мисливця
полохлива серна.
І біг за нею,
біг і в листя падав —
і сміх лунав по сонному гаю.
– Зловлю, зловлю!
Й голівку обів’ю
берізкою
і диким виноградом!
– Спіймав! – Невільниця! —
Скрутив на спину руки.
По вітру коси буйні
розпустив.
І рвався зойк:
«О лицарю, пусти!» —
Неначе справді в серці люта мука.
І знову сміх.
І знов нестримні жарти.
Збирали листя срібне й золоте…
…А завтра поїзд
через чорний степ
в далеке місто повезе від Марти.
Мабуть, тому
така чудова ніч
і рідні-рідні оченята карі,
що задивились на осінні хмари,
і шепіт уст:
«Забудеш ти чи ні?..»
