Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Голодомор – не єдина трагедія українського народу. Друга не менша трагедія – знищення мозку нації, адже коли знищується мозок нації, то це веде до її жахливого занепаду. У біографічних довідках про авторів, твори яких увійшли до антології «Невідоме Розстріляне Відродження», не подано причин арешту та кримінальних статей, за якими їх судили: всі вони однакові – якщо не УВО (Українська Військова Організація), яка «ставила своєю метою організацію контрреволюційних повстанських сил», то «активна контрреволюційна діяльність, спрямована на повалення Радянської влади і встановлення української буржуазно-демократичної республіки», а то й зовсім безглузді – замах на членів уряду, праця на іноземну контррозвідку і т. д. Більшість прізвищ цих письменників невідомі ширшому колу читачів і майже усі твори, які увійшли до цієї антології, публікуються вперше після загибелі їхніх авторів. На читача чекають цікаві відкриття. Повість Петра Голоти «Алькеґаль» дуже нагадує легендарний твір Венедикта Єрофєєва «Москва-Пєтушкі», де герой перебуває у постійному контакті з алкоголем, переживаючи різні пригоди. У повісті Сергія Жигалка «Нарцис і Геркулан» героями стали двоє чортів. Повість Бориса Тенети «Гармонія і свинушник» була свого часу засуджена як наклеп на совєтську дійсність і заборонена. Антисовєтським виявилося також оповідання Петра Ванченка «Оповідання про гніду кобилу», автор змушений був навіть каятися, що написав його. Читачеві цікаво буде також познайомитися з невідомими раніше поезіями Людмили Старицької-Черняхівської і рідного брата Василя Чумака – Миколи, фантастичним оповіданням Олекси Слісаренка та багатьма іншими творами, які не втратили своєї цінності й актуальності і в наш час.
Перейти на страницу:
ІV
Природо, невблаганная природо,
Селянський піт висмоктуєш ущерть;
Здригнеш же під ударом грізним: «годі!»
Нестриманим, палким буянням серць
І звуками неспіваних мелодій
О, викличем тебе іще на герць!
І, де посів під суховієм в’яне,
Розквітне ряст безмежний і багряний.
Осінь
Павутиною синьою хмар
Небеса перетягує осінь.
І не палить вже сонячний жар,
Не розпатлює сонце волосся.
Широченні степи золоті
Поринають у обрій далекий…
Тиша. Тільки у тиші отій
Концертують під небом лелеки.
Їх курликання й клекіт сумний
Навівають нудьгу на прощання.
Я вслухаюсь, і тоскно мені,
Що навколо так раптом все в’яне…
Сном вповите село. На селі
Сумно виє собака, мов плаче.
Згуки тануть у сірій імлі,
Й затихає ридання собаче.
Сонце загнано в череду хмар
І на землю виглядує журно.
Туч безмежна дібралася тьма,
Обгортає дні, наче до штурму.
Люба осінь! Гей, сіра пора!
Розганяй свої чорнії шати.
Ти кодексу законів не зрадь:
Свої сірі скорочуй вже штати!
Чогось мені…
Чогось мені так весело сьогодні!..
Я вдосвіта у загравах устав.
Цілує ранок збуджені вуста.
Я тану ввесь в серпанковій безодні…
З зорею зустрічаю усміх дня.
Ах, день! Такий золотобарвний, милий!..
Він в серце молоді вливає сили,
І квітне, як садок, душа моя…
Мов кобза, забриніла пісня рання.
Гей, пісне дзвінко-струнная, лети!
І полум’ям розбуджуй поривання,
І прагнення до ясної мети!
На працю йду. Блищить повдовж дорога
Трамваї трахкотять удалині.
Вгорі ще бродить місяць срібнорогий,
Неначе в зачарованому сні.
Проходять сни, навіянії ніччю…
Зір денний визира в височині
Й до радощів, до дум, до праці кличе,
Тому так, друзі, весело мені!
Колискова
Осінь вітром чистить
В лісі мляве листя;
Листя тихий шелест
Будить сонні села.
Спить у хмурій тиші, спить село осіннє.
Вітер бешкетує, на полях гуля.
Осінь сіє сон
І дощодзвон.
Під землею спочива насіння,
Спочиває під дощем земля.
Осінь невесела
Сиві рядна стеле.
Люблять та не всюди
Осінь повногруду.
В скошеному полі її зустрічаю,
Сміхом захлинеться – сльози аж з очей;
На моє плече
Дощ потече,
А сама регоче мойому одчаю…
Сивою бавовною рядна гордо тче
Й сірим вітром чистить
В лісі мляве листя,
Осінь повногруду
Люблять та не всюди.
В парку
Юний сміх і тихий стогін
В струнах вітів забряжчали.
Ой заплутались дороги
В синьо-сніжному кришталі.
Поле під заметом білим
Стогне, крекче: «Де ти, весно,
Де зелені трави-хвилі,
Чом проміння не воскресне».
Я вслухаюсь в гомін сосен,
В опечалене гудіння.
Діямантовії сльози
Заплелись в сосновій піні.
Серед стомленого гаю
Вже гучніш срібляста ліра
Спів про радість виграває,
Вітер в такт їй: вірю, вірю.
Вероніка Черняхівська
Народилася 25.04.1900 р. у Києві. Її мати – відома письменниця й громадська діячка Людмила Старицька-Черняхівська, донька Михайла Старицького, а батько – Олександр Черняхівський, професор-медик Київського університету Св. Володимира.
Перейти на страницу: